«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
28.02.2013, рубрика "Соціальне партнерство"

Вероніка і саксофон

У дитячих будинках родинного типу батьки привчають своїх вихованців не втікати з дому, їсти «не тільки хліб» і ставати героями документальних фільмів

Лідія КОРСУН

Україна Молода, № 152 за 18.08.2005

Вероніка і саксофон

Історія Вероніки, яка нині стала всесвітньо відомою саксофоністкою, буквально приголомшила глядачів Клубу українського кіно при Колумбійському університеті Нью-Йорка, де з ініціативи його президента Юрія Шевчука був показаний український документальний фільм «Вероніка і саксофон» за участю молодої режисерки з Києва Олени Фетісової. (До слова, нещодавно фільм отримав диплом 1-го Фестивалю документального кіно «Контакт» у Києві). І річ не в тім, що 23-річна Вероніка ще студенткою здійснила успішні концерти в Києві, Москві, Парижі, що вона талановита і її, напевне, чекає успішне майбутнє. Всіх нас, глядачів, зворушило саме те, ціною яких зусиль зуміла вона реалізуватися. Адже раннє дитинство, від народження до семи років, вона провела в будинку для сиріт у Криму, звідкіля її взяла на виховання у свій родинний дитячий будинок жителька Сімферополя Ірина Кожухарова, яка і дала їй своє прізвище. Тому її родина — це мама Ірина і більше десяти братів і сестер — теж колишніх сиріт. І саме завдяки підтримці Ірини Іванівни Вероніка продовжувала своє захоплення грою на саксофоні, в 14 років вступила в московське Гнесінське музичне училище і закінчила його. Нині навчається в Музичній академії, бере участь у мастер-класах у Парижі, у Міжнародному конкурсі саксофоністів у Брюсселі. І ось стала героїнею документальної кінорозповіді, що теж пішла світом...

Заради чужих дітей Ірина пожертвувала науковою кар'єрою

...Щасливий випадок подарував мені три зустрічі в столиці Кримської автономії. До них я навіть не знала про існування в Україні родинних дитячих будинків і таку масовість сирітства — понад 100 тисяч українських дітей. Щорічно їх кількість збільшується. Це жах! Це національне SOS! Нібито держава має певну систему утримування сиріт і дітей, батьки яких позбавлені батьківських прав. Але біда в тому, що діти в інтернатах, дитячих будинках виховуються зі знаком «мінус». Там вони не знають, що таке любов, ласка, тепло материнської руки (виявляється, що є навіть така хвороба під назвою «депривація» — недостатність материнської любові). Це все те, що може дати лише родина. Один зi шляхів порятунку підказав міжнародний досвід, який, на диво, хоч і не масово, але прижився і у нас, в Україні, теж має певну державну підтримку. Але тримається все це на відданості й самопожертві окремих батьків-ентузіастів. Це офіційно звані дитячі будинки родинного типу, в яких зараз перебуває лише тисяча сиріт. Із 100 тисяч...

Родина Кожухарових, з якої у світ музики вийшла Вероніка — героїня фільму «Вероніка і саксофон», — одна з тих «позитивних» родин. Мама Ірина Іванівна з гордістю розповідає про Вероніку, показує її кімнату, де та перебуває в дні академічних канікул, її фото. Саксофоністка Вероніка — гордість усієї родини. А членів цієї сім'ї — 16. І ще троє рідних по крові.

Подружжя Кожухарових (Ірина Іванівна тоді працювала в університеті асистентом) взяло перших дітей на виховання із сиротинців одночасно зі своїми колегами — родиною Горєлкіних (теж педагогів за фахом) ще в 1989 році. Їх до цього вчинку спонукали заклики бути готовими прийняти дітей з Вiрменії після землетрусу. Але глибинні мотиви в кожній родині різні. В Ірини в ранньому дитинстві в авіакатастрофі загинули батьки. Виростила її бабуся, і хоч ставилася до дiвчинки гарно, Ірина пізнала долю сирітства і при першій нагоді, різко покинувши тільки розпочату наукову кар'єру, вирішила присвятити себе сиротам. Не варто дорікати чоловіку, що за пару літ не витримав навантаження — не кожному таке під силу... Ірина ж несе всі ці 15 років добровільно обраний хрест із любов'ю і, певно, з фанатичною одержимістю. Бо вона бере на виховання найважчих дітей. Наприклад, Олю, Віру, Катю, Улю, Аліну взяла маленькими, хворими, з негативною спадковістю батьків.

Півтора року тому почула Ірина по радіо, що знайшли на тролейбусній зупинці новонароджену дівчинку ще з невідрізаною пуповиною. Ірина тут же побігла в лікарню — готова забрати. А вдома ж десятеро — від малого до більшого. Тоді Аліну не віддали, лише через 9 місяців. Тепер вона тут, у родині. Ірина продовжує лікувати наслідки застуд і стресу такого народження. За нею наглядає нині найстарша донька — 27-рiчна Наталя. Саме її Аліна називає мамою.

Зрозуміло, що в такій особливій родині — постійні проблеми. Виховні й матеріальні. Позаду — найважчі: в першій половині 90-х — величезні черги за найнеобхіднішими харчами, щоденна інфляція миттєво «з'їдала» вмить виділені державою біля 480 гривень у місяць на дитину. Але ще важчими були перші виховні кроки. В інститутах цього не вчили. Ірина бігла до Олени Горєлкіної (добре, що жили в одному будинку) жалітись і радитись. Діти відмовлялись учитись, ходити до школи. Більшість із них на початках — це пацієнти психіатрів. Перелопатили разом тоді безліч літератури з психіатрії, психології, навчання дітей iз розумовою відсталістю. Отоді платили найвищою ціною за свій вибір...

Ірина Іванівна дочекалась, коли підріс старший син — свій по крові , хоча батьки всіх вважають своїми і кажуть, що лиш чиновники ділять на «своїх» і «чужих.» Його офіційно оформили разом з матір'ю опікуном — чоловіче плече. Хоч принцип «старші допомагають молодшим» у дії. В усіх родинах.

Сьогодні в цій родині — 16 дітей. Шестеро (їм за 18) офіційно вважаються такими, що вибули з дитячого будинку родинного типу. Проте лише троє з них живуть окремо, решта — в родині.

12-річний Сергій пив, курив, крав і читав... на рівні другого класу

Любов, терпіння і мудрість — така атмосфера панує у родині Миколи і Олени Горєлкіних, у якій за 15 років виховано 23 дитини. Нині в двоповерховому власноруч зведеному будинку проживають 16. Перше, на що звертаєш увагу, потрапивши в цю оселю, — саморобна дерев'яна етажерка, на якій рівними рядами — 18 пар взуття. Відкриті двері в кухню з довгим обіднім столом. Двоє дівчат готують обід на всіх — це чергові. Всі разом обідають лише у свята й дні народження. В будні — хто раніш прийде.

А тоді, у 89-му, маючи двох дітей — 4-річного сина і однорічну доньку, взяли з дитячих будинків ще четверо. Наступного року в родині вже було 15 членів. Батьки вже мають шестеро внуків... Але справа не в цифрах. А в тому, з яким «матеріалом» довелося працювати. Брали ж дітей, чиї батьки страждали вiд алкоголізму, наркоманії, з діагнозом розумово відсталих, а то й шизофренії. Тих, що до десяти років пройшли всі дорослі спокуси, але не вміли елементарного. (Згадує Олена, як «першенькі» не знали навіть, що в чай слід класти цукор і розмішувати його, щоб він став солодким). Але врешті-решт виводили їх у люди.

Практично в усіх родинах домашні святкові концерти — це традиція. І ось мені демонструють відеозапис одного з них. Найбільше серед дітлахів виділявся віртуозний соліст. «Та це ж Сашко, — підказує Олена. — Ось він, поруч з вами». Саша нині разом iз двома сестричками навчається в балетній школі, а раніше був дитиною вулиці з солідним стажем. А Сергій — майстер спорту з карате, закінчив минулого року Інститут фізкультури майже на відмінно. А що пережито? Взяли Сергія з інтернату розумово відсталих дітей з діагнозом олеофренія в ступені дебільності (насправді її не було). Але у свої 12 років пройшов усе: крав, пив, курив, бився до нестями, коли насміхались над ним. Зате читав по складах на рівні 2-го класу... Багато довелося працювати над хлопцем. Яку стіну недовіри перебороли (Олену й Миколу Сергій, до речі, лише через 5 років назвав мамою та батьком)... А ось нещодавно Сергій одружився з хорошою дівчиною...

І таку «педогогічну поему» можна розповісти про кожного із двадцяти трьох. Ось Андрійко. Його бекграунд: рік життя на вулиці, потім — різні інтернати. Втікав із них на вулицю, повертатися примушували силою, з міліцією. Горєлкіни йому запропонували: «Поживи в нас тиждень, а тоді, як хочеш, ти — вільний». Вибір зробив сам. Залишився. Нещодавно закінчив вище професійно-технічне училище...

Розповідає Олена про їхню домашню одіссею виважено, спокійно, без пафосу, по-філософськи, як про працю важку, але цікаву. Її результати оцінює двома словами: «Ми дали їм шанс». І додає, як усе починалося: «Після закінчення педінституту не пішла працювати в школу. І ось землетрус у Вiрменії спонукав помітити ще страшніші долі понівечених дітей на своїй вулиці, станції, притулках, інтернатах рідного краю. Чоловік-однодумець залишив тоді роботу викладача в художньому училищі (сам він художник) — був поруч». Вони з Кожухаровими стали піонерами в цій справі у Криму. У Києві минулого року отримали громадську недержавну премію «За стремління до Милосердя».

4-річний Петрик не знав жодних харчів, окрім хліба

До речі, є у Горєлкіних ще одна неоціненна заслуга. Своїм прикладом вони заразили Олениного брата Віктора з його дружиною Наталею. Два роки тому родина Каленських теж офіційно оформила ДБРТ. Віктор — інженер-технік. Наталя 19 років учителювала у школі. Коли власні діти випорхнули з хати, натхненні прикладом Горєлкіних і, знаючи їхнiй досвід (не раз самі допомагали їм вижити), вони організували свою «педагогічну лабораторію». Сьогодні у власному будинку Каленські виховують сімох дітей віком від 4 до 17 років...

...Закінчилося перебування в гостях тим, що сказала батькам: «Адаптуйте і мене». Адже мала можливість порівняти, після скількох нагадувань і з яким рівнем тональності мені доводилося вкладати спати своїх онуків. А тут — усе спокійно й без галасу. Але ж проблем безліч. Чого варте залагоджування конфліктів між сестричками з різними характерами Інною та Тамарою — довелося розселити по різних кімнатах. Рік витратили на отакого нині чемного Петрика, щоб навчити в його 4 роки... їсти. З 2 років він жив один у порожній хаті на підлозі, де його кинула мати-алкоголічка, — продала все з дому. Жалiсливi сусіди годували його хлібом і, потрапивши в родину Каленських, він довго не міг їсти нічого, крім хліба. Нормальна їжа була йому невідома. А опісля, пізнавши смак, став ненажерою — боявся не наїстись... А крім того — хвороби: гідроцевралія (велика голова), грижа, водянка... А скільки зусиль доклали на виховання «первістка» Саші. Нині йому 17 років, студент технікуму. А взяли ж його токсикоманом і затятим курцем. Відучили! Нині Саша справляє враження інтелігентного юнака, дитинство якого пройшло в благополучній родині...

«Ви даєте їм родину!»

...Найкраще про досвід наших кримчан сказав один із представників міжнародного інституту Демонфору: «Ми (мається на увазі зарубіжний досвід.— Авт.) беремо дітей за контрактом і виконуємо свою роботу. Ви ж берете дітей і даєте їм родину». Добре, що існують такі сім'ї. Було б добре, аби держава та спонсори сприяли їх збільшенню...

Родині Кожухарових і Горєлкіних (довгий час вони тулились у з'єднаних двох 3-кімнатних стандартних квартирах багатоквартирного будинку) збудувати оселі допомогла Міжнародна благодійна організації «Надія і житло для дітей». Вона допомагала і Вероніці Кожухаровій брати участь у Міжнародних конкурсах, спонсорувати її майстер-класи в Парижі... Час уже й самим українцям звернути увагу на наших безпритульних знедолених дітей...

http://www.umoloda.kiev.ua/number/492/188/17805/

Запись была опубликована: glavred(ом) Четверг, 28 февраля 2013 г. в 18:54
и размещена в разделе Соціальне партнерство.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта