?> Від Сталінграда до Праги | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
28.06.2004, рубрика "Спогади"

Моє знайомство з Миколою Марковичем Гаркавенком відбулося випадково, 8 травня 2004 року в переддень Дня Перемоги.

Ранком біля свого будинку я зустрів стрункого сивочолого полковника в парадній формі.Його відкрите вольове обличчя, нагороди – бойові ордена, що прикрашали мундир, мимоволі привернули мою увагу. Наші погляди зустрілися і я вже не зміг пройти мимо, не поздоровивши ветерана з наступаючим святом. Він квапився на зустріч зі своїм земляком – військовим комісаром Солом’янського району м. Києва Геннадієм Михайловичем Василенчуком, і в нас зав'язалася коротка бесіда. Ми виявилися сусідами. Взаємна симпатія викликала дружні почуття і продовження початої розмови проходило вже в затишній квартирі Миколи Марковича, де Олена Аврамівна, його бойова подруга і дружина, гостинно пригощала нас запашним чаєм, та й не тільки їм. У задушевній розмові непомітно плинув час, я слухав і слухав спогади воїна, що пройшов вогненними дорогами війни від Сталінграда до Праги, і ще раз замислився: які іспити виніс наш народ, скільки горя принесла війна і якою дорогою ціною дісталася Перемога. Ми повинні пам'ятати про це.

Я записав розповідь Миколи Марковича і передаю її в короткому викладі.

Старлей

… Народився в багатодітній родині на Полтавщині в мальовничому селі Петрівці. Крім мене, у батьків було ще троє синів: Іван, Микита, Михайло і донька Людмила. Надалі в кожного з нас склалася своя доля, але війна нікого не обійшла стороною.

Трагічна звістка про початок війни, про віроломний напад фашистської Німеччини, затьмарила, як і в багатьох моїх однолітків, свято закінчення школи. Зустрічаючи червневий світанок після випускного шкільного балу, ми навіть не могли собі уявити, що нам треба було пережити.

У перших числах липня мене, дев'ятнадцятирічного сільського хлопчика, мобілізували і направили в Роганьске авіаційне училище під Харків. Однак довго навчатися не довелося. Німці прорвалися до Харкова і нас терміново евакуювали за Урал у Сибірський військовий округ м. Красноярськ, де було розгорнуто Київське червонопрапорне артилерійське училище. У його класах, після прискореного курсу вишколу, я освоїв перші теоретичні знання по стрілецькому озброєнню і володінню ним, а здобувати ділові навички, проходити, образно кажучи, практику довелося вже в окопах Сталінграда.

Бойове хрещення в фортеці на Волзі одержав на посаді командира взводу 806-го артилерійського полку 299-ої стрілецької дивізії Донського фронту. Про битву під Сталінградом написано багато. Німці рвалися до річки. Притиснуті до берега, чіпляючись за розбиті будинки, за кожен горбок місцевості, ми відбивали люті атаки ворога. Горіли будинки, горіла земля. День і ніч на наші артилерійські позиції ворог скидав сотні бомб, снарядів та мін.

Нам часто доводилось змінювати розташування батареї та знову і знову зариватися у землю. Настали сильні морози. Ми довбали мерзлу землю, копали. Там проводили і короткі години відпочинку, там же, у землю, що задубіла, ховали своїх бойових друзів. Холод діставав до кісток, але вогнище розпалювати було заборонено через порушення маскування . Сьогодні важко повірити, що людина може це винести. Але ми не тільки вистояли, але й перемогли. У середині листопада 1942 року почався контрнаступ радянських військ у межиріччі Волги і Дону, і незабаром прийшло радісне повідомлення про оточення більш ніж 300 тисячного німецького угруповання. Стало набагато легше, хоча бої продовжувалися ще довго, до повної ліквідації оточених німецьких військ.

Перед відходом частини на переформування, мені вдалося ближче підійти до легендарного будинку Павлова, до якого від наших позицій було, як кажуть, «рукою подати», і навіч побачити ці обгорілі, закопчені стіни, купи цегли, віддати данину мужності його захисникам. ( Та, власне кажучи, ми усі - захисники Сталінграда, були в однаковому становищі.) Мені захотілося спуститися в підвал будинку універмагу, де був взятий у полон фельдмаршал Паулюс, і залишити там, на стіні, свій автограф. Зробивши це, я відчув задоволення і гордість. Надалі такий символичний знак переможців радянські воїни залишали на багатьох будинках, у тому числі і на будинку Рейхстагу. Але тоді до Перемоги були ще довгі і довгі місяці.

Через більш ніж тридцять років, у вересні 1975 року, у складі ветеранської делегації, я знову відвідав місто, що стало для мене рідним. Ми прийшли до Мамаїва кургана, схилили голови біля Вічного вогню, мовчки пом'янули загиблих. Я ходив по знайомих вулицях міста, одягненого в золотаве убрання осені, і не пізнавав їх. Адже це було вже мирне місто, це був Волгоград

Волгоград

Після Сталінграда і короткого відпочинку нас перекинули на Курську дугу. І знову почалися запеклі бої. Я керував взводом 32-го гаубичного полку у складі 13 гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерала Бакланова. На початку липня 1943 року, зосередивши великі військові підрозділи, німці перейшли в широкий контрнаступ. Їхнім завданням було повернути втрачену ініціативу і реабілітувати себе після розгрому під Сталінградом. На наші артилерійські позиції хвиля за хвилею накочувались колони важких танків і самохідних гармат «фердинанд». Ми міцно тримали оборону. За нами була Москва, а попереду, під німецькою окупацією, стогнала українська земля і ми не могли про це забувати.

Десятки «тигрів» і «пантер» смолоскипами вже горіли перед нашою батареєю, сотні трупів лежали на полі бою, але супротивник кидав в атаку все нові і нові резерви. Зараз відомо, що в ті дні з кожної зі сторін брало участь до півтори тисяч танків, величезна кількість бронетехніки і піхоти. Тільки перед нашим фронтом було розгорнуте ударне угруповання генерал-полковника Моделя, яке мало вісім піхотних, шість танкових і одну моторизовану дивізії. З німецької сторони в боях також брали участь і добірні частини: - есесівські дивізії «Адольф Гітлер», «Райх», «Мертва голова».

Стримуючи натиск супротивника, нам довелося тимчасово відступити. У районі Прохоровки ми відійшли на 30-35 км, укріпили свої позиції і прийняли бій. Прямим наведенням розстрілювали танки, відтинаючи від них групи автоматників. Зразки мужності показали наші гвардійці: командир гармати старший сержант Висоцький, навідник молодший сержант Поплавский, заряджаючий рядовий Висков. Їхня гармата била без промаху. Кілька танків у клубах чорного диму були зупинені буквально в десятках метрів від нашої оборони. Але скрутно дісталося і нам. Один зі снарядів потрапив у гармату: заряджаючий і навідник були убиті, мене важко контузило і живцем засипало землею. Німецькі танки продовжили рух, упритул підійшли до наших окопів, намагаючись їх «проутюжить», роздавити бійців, що залишились у живих . Але їх зупинив фланговий вогонь сусідньої батареї. Це був останній успіх німців на Курській дузі. Наша оборона, як сильно стиснута пружина, нарешті випрямилася.

Довгоочікуваний наказ про початок загального наступу прийшов 12 червня. Вночі авіація далекої дії нанесла бомбовий удар по головних центрах опору німців, а зі світанком на позиції гітлерівців обрушився могутній артилерійський залп. Штурмовики поставили щільну димову завісу перед переднім краєм супротивника і під її прикриттям у бій пішли ударні батальйони.

Неспинно просуваючись вперед, вони, при вогневій підтримці артилерії, вже в перші години наступу опанували головною смугою оборони німців. Артилерія - Бог війни, тут сказала своє вагоме слово. Ми добре підготувалися до атаки: завчасно розвідали німецькі вогневі “точки” , пристріляли їх, уміло замаскували свої вогневі позиції і розробили маршрути руху за наступаючими військами. Наша батарея йшла впритул за піхотою, розчищаючи перед нею шлях у мінних полях, дротових загородженнях. Нарешті ворог відступив і наприкінці серпня ми святкували остаточну перемогу в боях на Курській дузі.

Бої під Сталінградом і на Курській дузі розвінчали міф про непереможність німецького вермахту. У військах панувало пожвавлення, зміцнилася віра у швидке закінчення війни. З вуст у вуста передавалися слова Верховного Головнокомандуючого Сталіна: «Якщо битва під Сталінградом передвіщала закат німецько-фашистської армії, то битва під Курськом поставила її перед катастрофою».

Після Курська відкрилася дорога на Україну. У моєму дивізіоні було багато земляків, вихідців з різних областей України. Усі ми рвалися вперед. Усе частіше й частіше я згадував про своїх старих батьків, що залишилися в селі з молодшим братом і пройшли усі випробовування фашистської неволі. По ночах мені снилася мати. Дивно, що пройшовши сотні кілометрів вогненних доріг, я ще не пролив ні краплини крові, якщо не вважати сильної кровотечі з ушей і носа при контузії під Прохоровкою. Мабуть молитви Матері зберігали мене від смерті і важких поранень.

На війні багато випадків і «чудесних везінь». Доля подарувала мені можливість звільняти рідні місця – Миргород, Полтаву. В один із днів шлях нашої дивізії проліг поруч зі звільненим моїм селом. Командир відпустив мене на одну ніч провідати батьків. (Як отут не згадати, сюжет чудового фільму «Балада про солдата». Правдивий, сильний фільм. Я і зараз не можу стримати сліз, коли його дивлюся. Дуже шкода, що на зміну високопатріотичним, художньо виразним фільмам сьогодні прийшли «стрелялки» і «ужастики», а то і відверта порнографія.)

… На побіжному транспорті, де пішки, а де і пробіжками, добрався я до знайомих з дитинства місць і не міг їх пізнав. Село зустріло мене чорними кістяками згорілих будинків, у німому благанні до неба піднімалися закопчені грубні труби, на вулицях стояла розбита техніка. Уже пізно ввечері зайшов у рідну хату. Вона вціліла. Важко стримуючи хвилювання, вдивлявся в дорогі пристарілі обличчя батьків. Німецька окупація залишила на них свій незгладимий слід. Та й батьки не зразу вгадали свого рідного сина. Зустріч була радісною, але недовгою. Я дістав свій армійський пайок, фронтові сто грам і за скромною вечерею слухав сільські новини, довідався про загибель багатьох односільчан, про те, що напередодні польовий військкомат мобілізував молодшого брата Михайла і направив його в одну з артилерійських частин.

«Ніч коротка...». Одержавши батьківське благославлення, на світанку я повернувся в розташування частини, а через кілька місяців розшукав брата і перевів його до своєї батареї. Дніпро, південніше Києва, ми форсували вже разом. Потім були Черкаси, Знаменка, Олександрія, Кіровоград, Первомайськ.

В одному з боїв під Олександрією батарея знову понесла важкі втрати. Під час німецької контратаки фугасні снаряди вразили нашу позицію. Мене оглушило. Багато бійців загинуло, більшість гармат було серйозно ушкоджено. З артилеристами, що залишились живими , під вогненним дощем нам вдалося вивести залишки батареї з бою і тим самим зберегти її прапор. За законами воєнного часу воїнів, що втратили свою зброю, розжалували у солдати, а військову частину розформовували…

Микола Маркович зробив паузу. Видно не просто згадувати той бій і загиблих друзів однополчан. Рука мимоволі підняла келих і ми мовчачи пом'янули героїв. Подальший шлях братів Гаркавенків в складі частин Другого Українського фронту проліг містами і селами Західної України та Румунії. Війна наближалася до кінця і німці люто захищалися. Військова ситуація зажадала передислокації дивізії з-під Яс на Львівсько-Сандомирський напрямок.

…...Сандомирський плацдарм став для нас новим іспитом, - продовжує свою розповідь бойовий офіцер. Завершувалося повне звільнення території України, Білорусії. Ми відчували, що війна входить у свою завершальну фазу і мріяли дожити до Перемоги. Але жорстокі бої продовжувалися. В одному з таких боїв 18 серпня 1944 року я був важко поранений. Осколок снаряда, пробивши захисну каску, глибоко ввійшов у ліву скроню. Я втратив свідомість, кров залила обличчя, та брат Михайло швидко доставив мене у польовий медсанбат, де хірурги вийняли осколок і обробили рану. За їхнім твердженням від смерті мене відокремлювали тільки 2 мм.

Залишаючи лікарняну палату, Михайло побажав якнайшвидшого видужання і зустрічі в Берліні. До закінчення війни залишалося менше року і ми так цього чекали! Та доля розпорядилася інакше. Абияк залікувавши рану і повернувшись у частину, я довідався про загибель Мишка. У цю трагічну вістку неможливо було повірити, адже ми невдовзі розтались і йому не виповнилося ще і 20 років. Я і зараз ясно бачу усміхнене обличчя брата у дверях польового шпиталю і його прощальний помах рукою…

Интервью

Оповідач замовк. Легка хмара затьмарила погляд. Так, нелегко ворушити в пам'яті трагічні події далеких років. Згадати, як у середині січня 1945 року війська Першого Білоруського і Першого Українського фронтів перейшли у вирішальний наступ. Як перед його початком тисячі гармат, мінометів і установок реактивної артилерії обрушили на ворога всю міць свого вогню. У цьому смерчі, у цій громовій симфонії, у переможному реквіємі по загиблому братові, не останню скрипку грав і його дивізіон гаубичної артилерії.

Потім, вже від самих стін Берліна, дивізіон спішно розгорнули назустріч німецьким колонам, що рухалися на Прагу. Тут, в одному зі своїх останніх боїв, захищаючи від руйнувань золотоглаву красуню Прагу, Микола Маркович одержав друге поранення. Розривна куля потрапила в ногу, вирвавши частину м'язової тканини.

… Від берегів Волги до мальовничої Влтави проліг героїчний шлях гвардії полковника. Я теж замовк і делікатно перестав задавати питання. А про що ще було запитувати. Розповідь Миколи Марковича перенесла і мене до суворого воєнного часу. Я згадав батька, що пішов добровольцем у полк народного ополчення на захист південних рубежів оборони Києва і загинув в боях під Каневом 11 серпня 1941 року.

Батько пішов з життя в розквіті років, не долюбив, не побачивши дорослішання єдиного сина, не пізнавши щастя стати дідусем. І зараз, вдивляючись у мужнє обличчя мого співрозмовника, я мимоволі шукав і знаходив у ньому риси свого батька. Він теж міг бути серед переможців, пройти урочистим маршем по головній вулиці столиці незалежної України. Не судилося …

Після звільнення з армії, Микола Маркович, довгий час працював на Хмельниччині в системі потреб-кооперації. Разом із дружиною виростили сина і дочку. Зараз його мирні будні наповнені турботою про своїх онуків і правнуків, але 82-літній воїн продовжує залишатися у строю. Він бажаний гість у районному військкоматі, зустрічається з молоддю, з новим поповненням захисників Батьківщини. Правдиві розповіді про війну – це його своєрідні лекції про мужність і героїчні традиції нашого народу. На парадному мундирі ветерана серед багатьох орденів і медалей, знаків відмінності – три медалі: «За оборону Сталінграда», «За звільнення Праги», «За перемогу над Німеччиною». У домашньому архіві – Подяки Верховного Головнокомандуючого «За звільнення Олександрії», «За звільнення Кіровограда», «За звільнення Первомайська», «За звільнення Сандомира», «За вихід на ріку Ельбу». Це яскраві пам'ятні віхи на славному бойовому шляху.

Встреча-с-побратимами

Ми щорічно відзначаємо 9 травня. День Перемоги - наше світле свято, наша гордість. Але було і 22 червня – Початок війни і її уроки не повинні бути забуті. Трагедія другої світової війни в умовах ракетно-ядерного потенціалу країн, що володіють новою руйнівною зброєю, може бути незмірно більшою. Про це переконливо свідчать наслідки катастрофи на Чорнобильській АЕС.

Новий Початок не буде мати Переможного кінця.

Люди, будьте пильні.
Юрій СЄДИХ,
професор, академік АБ України,

надруковано «ПЧ» №6/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Понедельник, 28 июня 2004 г. в 10:53
и размещена в разделе Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта