?> Відкрите звернення | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
13.09.2006, рубрика "Наше право"

Чорнобильці поза Законом!?

(Відкрите звернення до суспільства щодо порушення прав людини і громадянина відносно осіб,

здоров’ю яких заподіяна шкода, внаслідок їх роботи на ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС)

20 років тому вибух на ЧАЕС потребував термінового вирішення двох основних задач. По-перше не допустити подальшого негативного розвитку ситуації, послідуючих вибухів та руйнувань. По-друге у найкоротші строки ізолювати зруйнований блок з тим, щоб він  перестав бути джерелом  радіаційного забруднення довкілля. Але, для цього треба було увійти в зону, де рівні радіації були несумісними з життям людини - в 3-ю зону небезпеки зони відчуження. І не просто увійти, а виконати там значні обсяги тяжких, складних і особливо відповідальних робіт, що не мали аналогів у вітчизняній і світовій практиці. Бо саме там, у 3-й зоні, вирішувалася доля мільйонів людей, доля України і не тільки її. Неймовірно стислі строки, встановлені постановою ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР від 05.06.1986року №693-194, на об’єктах комплексу захисних споруд зруйнованого 4-го блоку ЧАЕС, обумовили шалені темпи робіт, по дванадцять годин на добу, без права на помилку, дозволили за півроку здійснити роботи, в обсягах, які в звичайних умовах потребували б декілька років.

Саме завдяки високій мужності й професіоналізму, самовіддачі і самопожертві ліквідаторів зруйнований блок перестав бути джерелом радіаційного забруднення, а Україна разом з Києвом не стала зоною відчуження.

Але 3-я зона не залишала ніяких шансів уціліти. Страшний радіаційний удар, великі, на грані зриву, фізичні і психологічні навантаження витримали ці люди. Нажаль, багатьох з них нема вже в живих, інші отримали тяжкі хвороби, втратили працездатність, стали інвалідами.

В загальносвітовій практиці, захист життя і здоров’я людини, у подібних випадках,  здійснюється шляхом відшкодування шкоди з тим, щоб забезпечити все необхідне для її виживання. Міжнародна організація праці статтею 1 Конвенції про відшкодування працівникам у разі професійних захворювань  N 42 (укр/рос) визначила :

„1.Кожний член який ратифікує цю Конвенцію, зобов'язується забезпечити особам, котрі дістали професійні захворювання, або, у разі  їхньої смерті від таких захворювань, особам, які перебували на їхньому утриманні, відшкодування, що ґрунтується на загальних принципах його національного законодавства у галузі відшкодування за нещасні випадки на виробництві.

2.Сума цього відшкодування не може бути меншою, ніж сума, передбачена національним  законодавством  за  каліцтво,  завдане внаслідок нещасного випадку на виробництві.”

Конституція України, згідно якої людина, її життя і здоров'я визнаються найвищою соціальною цінністю, права людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним її обов'язком(стаття 3), у статті 50 встановила право кожного на відшкодування шкоди, завданої життю і здоров'ю людини. Ця норма Конституцією віднесена до конституційних прав людини.

Згідно статті 27, “Обов'язок держави - захищати життя людини”.

Віднесення цієї норми до прав людини означає, що захист життя людини державою це не тільки обов’язок держави, це також і право людини на такий захист з боку держави. Вище вказана стаття 50, як і ряд інших прав людини і громадянина, визначених Конституцією та Законами України, забезпечують реалізацію цього права.

Згідно статті 46 громадяни мають право та на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності. 

Згідно статті 48 кожен має право на достатній рівень життя. Тобто, достатній щоб вижити.

Згідно статті 49 кожен має права на охорону здоров’я.

Ці конституційні норми, законодавчо визначені, як базові принципи державної політики.

Відповідно до частини другої статті 4 Закону України “Про охорону праці”, який визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, державна політика в галузі охорони праці базується на принципах пріоритету життя і здоров'я працівників, соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.

Відповідно до частини другої статті 1 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, державна політика в галузі соціального захисту потерпілих від Чорнобильської катастрофи базується на принципах пріоритету життя та здоров'я людей, які потерпіли від Чорнобильської катастрофи, соціального захисту людей, повного відшкодування шкоди особам, які постраждали внаслідок цієї катастрофи.

Стаття 13 цього ж Закону “Обов'язок держави перед громадянами за шкоду, завдану внаслідок Чорнобильської катастрофи” визначає:

“Держава бере на себе відповідальність за завдану шкоду громадянам та зобов'язується відшкодувати її за:

1)пошкодження здоров'я або втрату працездатності громадянами, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи.

3) матеріальні втрати, що їх зазнали громадяни та їх сім’ї у зв’язку з Чорнобильською катастрофою, відповідно до цього закону та інших актів законодавства України”.

Дані статті не тільки підтвердили право на відшкодування шкоди завданої здоров'ю людини, вони визначили, що шкода відшкодовується обов’язково і вказали, що відповідачем, який зобов’язаний це здійснити, є Держава.

Обов’язковість повного відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров’ю людини, встановлена також статтями 11, 12 Закону України “Про охорону праці” (в редакції закону №2695-12 від 14.10.92), статтею 173 Кодексу законів про працю України(далі-КЗПП), статтями 4401, 453, 455 та 456 Цивільного кодексу Української РСР (далі-ЦКУРСР), статтями 22, 23, 270, 275, 280, 1166, 1168, 1195 Цивільного кодексу України (далі-ЦКУ) та розроблених у відповідності до статті 456 ЦКУРСР Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993р. №472 (далі-Правил відшкодування шкоди).

Тобто, чинне законодавство України по всій вертикалі однозначно спрямовано на утвердження  права кожної, без винятку, людини на відшкодування шкоди заподіяної її здоров’ю, внаслідок виконанням нею трудових обов’язків, в тому числі роботи на ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.  Вказане відшкодування шкоди складається з відшкодування втраченого заробітку, залежно від ступеня втрати потерпілим професійної працездатності, виплати потерпілому одноразової допомоги, яка в разі стійкої втрати ним працездатності не може бути менше суми, визначеної з розрахунку його середньомісячного заробітку за кожний процент втрати ним професійної працездатності, а також відшкодування витрат на медичну та соціальну допомогу (на діагностику та дослідження, спроможні на сучасному рівні, на ранній стадії виявити негативні процеси в організмі; на життєво необхідні, ефективні медикаменти; на спеціальний курс лікування і операцію; на реабілітацію, санаторно-курортне лікування, харчування за медичними нормами; протезування, сторонній догляд тощо), інші витрати і втрати, а також моральні збитки, пов’язані із заподіяною шкодою. Тобто спрямовано на захист життя і здоров’я потерпілого, створення умов необхідних для його виживання.

Згідно вказаного законодавства, відшкодування підлягає обов’язковій виплаті у повному розмірі, без урахування розміру пенсії по інвалідності, а також незалежно від одержуваних потерпілим інших видів пенсій, заробітку (доходу) стипендії і коригуванню у бік зменшення не підлягає.

І це право в Україні діє відносно всіх, кому нанесена шкода, окрім учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, ушкодження здоров’ю яких пов'язано з виконанням ними цієї роботи. Тим самим Влада позбавила їх коштів, що повинні були забезпечувати матеріальний рівень цих тяжко хворих людей, необхідний їм для виживання.

Незаконне позбавлення інвалідів-ліквідаторів конституційного і законного права людини на відшкодування шкоди, це не просто порушення норм Конституції і законів України, не просто порушення конституційних і законних прав людини і громадянина, це умисне створення для  них життєвих умов, розрахованих на їх фізичне знищення. Держава, яка згідно статті 27 Конституції України зобов’язана захищати життя людини, навпаки свідомо поставила їх в небезпечний для життя стан і тим самим порушила їх конституційне право на життя, на його захист державою. Це підтверджується і іншими діями уряду.

Внаслідок ігнорування Владою норм Конституції і законодавства України, службових підлогів і фальсифікацій, підміни правових норм і понять, навмисного створення правового хаосу і плутанини, питання медичного і соціального захисту постраждалих від Чорнобильської катастрофи виведені за рамки правового поля України. Внаслідок цього, а також постійного фактичного скорочення фінансування медичних і соціальних чорнобильських програм всі складові, необхідні для  виживання, фактично лишилися безкоштовними тільки на папері.

Сьогодні людина, що іде в лікарню на операцію, повинна принести практичні все – шприці, системи, леза для скальпеля, бинти, вату, марлю, гумові рукавички (декілька пар) і багато іншого. «Безкоштовні» медикаменти фінансуються на рівні 26 грн. 80 коп. на одного постраждалого від Чорнобильської катастрофи на рік. Тільки по відношенні до них, застосовується мінімальна пенсія за віком в розмірі 19 грн. 91 коп. І мінімальна заробітна плата – 5 грн. 30 коп., т. е. в розмірах, яких ніколи в Україні не було. Це при встановлених – 332 грн.  Встановлені законом, медичні норми харчування підміняються фізіологічними. Замість компенсації середньої вартості санаторно-курортної путівки, виплачується 3.5-4.5% її вартості. Цей перелік фактів беззаконня можна ще довго продовжувати. Суть в тому, що всі вони, як і у випадку з невідшкодуванням шкоди, мають одне спрямування, а саме, на істотне обмеження матеріальних можливостей і погіршення умов життя цих людей.

Тобто відбувається абсолютно усвідомлена реалізація державної програми їх знищення. З тим, що б остаточно в цьому переконатися, подивимось, що відбувається з пенсією інвалідів-ліквідаторів, що призначається на підставі стаття 54 Закону України «Про статус і соціальної захищеності громадян, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи», і є єдиним джерелом їхнього існування.

Згідно статті 67 даного Закону, конкретні розміри цієї пенсії повинні підвищуватися Кабінетом Міністрів України відповідно до змін індексу вартості життя і зростання мінімальної заробітної плати. Однак вимоги означені цією статтею  виконані не були. З 01.03.1996р.  без будь-яких правових підстав і пояснень уряд взагалі перестав збільшувати пенсії інвалідів-ліквідаторів. Майже за десять років пенсії інших громадян України зросли більш ніж в десять разів, а деякі у десятки разів, а їх пенсії залишалися незмінними. Нарешті з 1.01.2006р.іх одноразово збільшили, і знову заморозили, тобто ситуація знову повторюється. Влада знову запустила механізм, яким людина позбавляється свого найвищого конституційного і загальнолюдського права, права на життя. Він діє, як удавка, яку поступово затягують. Бо пенсія, яка в умовах інфляції не збільшується, поступово, постійно зменшує  свої купівельні можливості і після того, як вони перетинають межу, необхідну для виживання, людина вижити не може.

Це відбувається внаслідок грубого порушення Владою прав людини і громадянина, гарантованих  Конституцією України і перш за все, права на життя та його захист, в тому числі і Державою, згідно статті 27; права на достатній рівень життя(стаття 48), перш за все достатній для того, щоб вижити; права на охорону здоров’я(стаття 49), в тому числі у спосіб, визначений статтею 11 Закону України „Про охорону праці”; права на відшкодування шкоди, завданої життю і здоров'ю людини(стаття 50); права та на соціальний захист(стаття 46), що включає в себе  право на підвищення пенсії, згідно статті 67 Закону України “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”.

Це сталося тому, що фактично в Державі існує певна категорія громадян, яка визначена Владою за соціальною ознакою, а саме втрати здоров’я внаслідок участі в ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, відносно якої здійснюється особлива дискримінаційна політика, політика скасувань і обмежень їх прав. Маючи, визначені Конституцією і законами, рівні з іншими громадянами права, ці люди, внаслідок протиправних дій Влади, позбавлені можливості їх реалізувати і фактично стали нерівними і перед законом, і по відношенню до інших громадян, що суперечить нормам статті 24, яка Конституцією віднесена до норм прав людини і громадянина. Доречи, вище вказані конституційні норми, які також віднесені Конституцією до прав людини і громадянина, гарантуються і не можуть бути скасоване (стаття 22). Конституційні і законні права людини є невідчужуваними та непорушними(стаття 21). Ці дві статті, які теж не виконуються, Конституцією також віднесені до конституційних прав людини і громадянина. 

Сьогодні тисячі інвалідів-ліквідаторів уходять з життя, не тому, що смерть була невідворотною і непереборною, а тому, що Влада своїми протиправними діями абсолютно навмисно «поставила постраждалих в небезпечне для їхнього життя стан». Подібні дії статтею 135 Кримінального кодексу України кваліфікуються, як кримінальний злочин, що відноситься до злочинів проти життя і здоров’я людини. «Створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне або часткове її фізичне знищення». Саме такими є дії Влади по відношенню до цих людей. Але, це цитата із статті 442 Кримінального кодексу України, яка визначає, що є геноцид.

Такі дії не відповідають основним державним принципам і положенням, встановленим Конституцією, яка має найвищу юридичну силу в Україні, норми якої є нормами прямої дії (стаття 8), згідно якої Україна соціальна, правова держава (стаття 1), в якій визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8), де виключно законами України визначаються права людини і громадянина, їх гарантії (стаття 92), а людина, її життя і здоров'я, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю, де права людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а їх утвердження і забезпечення є головним обов'язком держави   (стаття 3), де обов'язок держави-захищати життя людини (стаття 27).

При цьому ігноруються вимоги статті 6, згідно якої органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України; статті 19, згідно якої органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; статті 68, згідно якої кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права людей; статті 113, згідно якої Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України; статті 116, згідно якої  Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Конституції і законів України, вживає заходів щодо забезпечення прав людини і громадянина, статті 9, згідно якої чинні міжнародні договори є частиною національного законодавства України.

Едуард КАЦ,

голова Правління Всеукраїнської спілки інвалідів та

постраждалих від Чорнобильської катастрофи”,

Анатолій КОЛЯДІН,

голова ГО „Фонд інвалідів Чорнобиля

м. Києва і Київської області”

 

Надруковано «ПЧ» № 17-18 (41-42) вересень 2006

Запись была опубликована: glavred(ом) Среда, 13 сентября 2006 г. в 14:35
и размещена в разделе Наше право.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта