?> Віктор ГРАБОВСЬКИЙ | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
19.01.2007, рубрика "Поезії"

Віктор  ГРАБОВСЬКИЙ

Про автора

Grabovsky

Грабовський Віктор Никанорович — поет, літературознавець, перекладач. Народився 7 листопада 1942 р. в с. Баговиця, що під Кам'янцем-Подільським, навчався на слов'янському відділенні філологічного факультету Львівського університету. З 1967 року — газетярує.

На початку 80-х виконував обов'язки завідувача відділу критики, а з 1985 по 1990 — публіцистики в «Літературній Україні». Працював заст. головного редактора у редакціях «Народної газети», «Самостійної України», «Слова Просвіти», головним редактором видавництва Київського національного економічного університету (КНЕУ). Нині — заступник головного редактора «Літературної України».

Автор книжок лірики «Конари», «Дерево слова», «Споглядання дерева», «Вербна неділя», «П'янка розрада», «Острів милосердя», «Пісня збирача нектару» та інших. Дослідник українського етносу, його епічних та лексикографічних пам'яток. Автор оригінальної гіпотези про походження «Слова».

Перекладає зі слов'янських мов. Лауреат усеукраїнської премії імені Володимира Сосюри.

Пропонуємо читачам його переклад із Євтушенка.

Книга

Цей матеріал надається із книги Віктора Грабовського „Пісня збирача нектару”.

 

МІЙ ГІСТЬ — ЧОРНОБИЛЬ

календарь

 

 

 

 

 

 

 

Евтушенко 3 

 

 

 

 

 

(З Євг. Євтушенка)

Газета Правда

Гіркий урок Чорнобиля не тільки в самій катастрофі, а й у тому, що страх правди в багато разів побільшує наслідки катастроф. Одначе й досі не всі це хочуть збагнути. Голосуючи обома руками за старий сталінський гімн, деякі депутати Думи прямо заявляли, що досить писати про табори й людські жертви, а потрібно лишень прославляти перемоги. Та, як на мене, не слід забувати ні перемог, ані жертв.

Дзвінок у двері. Глянувши у вічко,

я остовпів — з-під псячої вушанки

не те що б зирило безлике щось,

невловне, як в книзі про хапугу-невидимця,

а цю безликість ніби хтось зіткав

із чорного розметляного диму —

вона дрижала й враз перетікала

у зовсім інші лики, й тільки очі

цей дим змінити вже ніяк не міг —

у чорні кулі очі запеклись.

Прикинувшись, немов нема мене,

прикрив я вічко, боячись дихнути,

й навшпиньки одійшов од нього.

Та в замкову щілину, ніби гад,

став дим вповзати — й підвелася постать

в плащі, що вкутав цей пузатий дим,

і в капелюсі чорнім по-над димом,

і з димовими пальцями, до того ж

і перстень достовірно обручальний

потверджував: жонатий був цей дим.

Закашлявшись, я прохрипів: «Ви хто?!»

А зайда — перст угору: «Я — Чорнобиль!»

«Дозвольте, але ж Ви не чоловік,

Ви — розпад атомний, Ви — катастрофа»

зіщулившись, я ледь пробурмотів.

Сказав Чорнобиль з почуттям злорадства:

«Всі катастрофи сховані у нас

всередині. А їхній символ — люди.

І прізвисько Пуанкаре — Війна

по першій світовій, мабуть, не марне

дали в Європі товстуну-французу.

Скажімо, Холокост — це тільки Гітлер.

А Сталін хто? — архіпелаг ГУЛАГ...»

«А хто ж бо Ви, Чорнобиль? Чий анфас

підходить Вам?» «Та ні, не Горбачова,

хоча при ньому вибухнув реактор

й замовчував цей факт, звичайно, він...

Моє лице — не лиця, а безликість.

Згадайте-но, як все було тоді.

Як боягузливо брехала людям влада,

приховуючи від киян свій гріх,

а заодно — ковтала катастрофу...

І йшли, як діти, в майському параді

отруєні Чорнобилем мужі.

 

* * *

Хто я, Чорнобиль? Страх мерзенний

Правди.

Покіль безсмертний він, безсмертний я».

«Та ж Вас закрили!» — вигукнув я раптом.

Невже не допоможе саркофаг?»

«Хіба ж він Сталіна зробив слабкішим? —

Чорнобиль надійною розсміявсь. —

Не здогадались, чом це я до Вас

небажаним ввалився гостем?

Чував я, щось Ви в’якнули про гімн

за сталінським доглянутий рецептом?

Даремне Ви, шановний, заявили

про гімн, усім так ностальгійно милий,

що Ви при нім не будете вставать.

На що це схоже? Всі встають, крім Вас.

Вам зразу рявкнуть: «Антипатріот!»

Всім вам, як застарілим демократам,

вставати радить постсовєцький атом...»

І враз — людина чи якась личина —

пощез мій гість у мряці опівнічній...

Ще довго я одвірок тис плечима —

все ждав на дим — зі шпарки, а чи з вічка.

 Надруковано "ПЧ" № 1 (49) січень 2007

Запись была опубликована: glavred(ом) Пятница, 19 января 2007 г. в 9:22
и размещена в разделе Поезії.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта