?> Вірші чорнобилян | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
30.12.2004, рубрика "Поезії"

В своєму нарисі я пропоную вірші наших земляків, які в римованих рядках вилили свою біль, свою тугу по рідному краю, про розлуку з рідною землею, рідними хатами, рідними могилами.

Рана цих людей ніколи не заживе, а біль не затихне до кінця їх життя.

1

Валентин Миколайович Михайлюк

Вірші Валентина Михайлюка глибоко запали в душу читача. Вони сповнені болю за сплюндрований рідний край. Його творчість правдива, сповнена любов’ю до людини і до Батьківщини, захоплює, вражає і зігріває серце.

 

Він не тільки писав вірші, сам писав до них музику, сам акомпанував і виконував їх сам і дуетом зі своєю дружиною Зінаїдою Іванівною.
У травні 1992 року Валентина Михайлюка з дружиною запросили взяти участь у першому урядовому концерті незалежної України, який відбувся в палаці „Україна”. Неодноразово їх запрошували на зустрічі телебачення, радіо, щорічні марафони до днів Чорнобильської трагедії.
У грудні 1993 року цей дует запросила Олена Бобчук на радіопередачу „Суботні зустрічі”.

Відома поетеса Ліна Костенко у 1997 році високо оцінила творчість Валентина Михайлюка, написавши передмову до його збірки віршів „Багряне намисто”.

Останній концерт дуету Михайлюків відбувся 25 листопада 1995 року у Будинку вчителя.

Наш славетний земляк Валентин Миколайович Михайлюк пішов із життя 4 грудня 1999 року.

На початку 2000 року заснована щорічна Міжнародна премія імені Валентина Михайлюка за культурну, духовну та миротворчу діяльність.

О Господи!
О Господи!
Не осуди!
Очисти любов’ю души наші!
Святий Михайле, захисти
Від війн, Чорнобилів
І фальші.
Любов єднає тлін і квіт,
І зиму з літом солов’їним.
Її червоно-чорний цвіт
На полотні і на руїні.
Вино й отруту п’є любов,
І сльози досвідних конвалій,
Вінки із рут
І плач церков,
Її розради і печалі.
Нащадки правди і пліток,
Спокутуєм гріхи первинні,
Виховуєм своїх діток, -
Любов і вірність Україні.
Єднаймося!
Щоб в чорні дні
Розвиднити таємні шати,
Героїв славити в борні
І серцем серце захищати!
Зозулі прокують літа
І чорноземи, кров’ю вмиті,
В долонях вигріють жита
І щем любові
В Заповіті.

1995 р.

Дружині
Зінаїді САЛАТОВІЙ-МИХАЙЛЮК

На перехресті мрій рум’яних,
Де зорі – Прип’ять привіча
Цвіло, мов мак, чиєсь кохане,
Талантом хрещене дівча.
Своїй матусі – Україні
Чарівний альт пісні співав
І в поетичному сумлінні
Повік мене зачарував.
Обом сповідуватись мушу,
Аби любов святу плекать.
Обоє ніжно гріють душу,
Щоб серце болем обпікать.

1998 р.

Одкровення

Ані плити мармурові,
Ні туман чутливих сліз
Не втамовують любові
До чорнобильських беріз!
Марно душу розпинати
На хресті у чорні дні,
Поки ці мої дівчата
Усміхаються мені!

1997 р.

2

Ніна Антонівна Швець

Ніна Швець – жителька м. Чорнобиля. Вона не була корінною чорнобилянкою. У 1932 році життєві обставини привели її в місто над річкою Прип’яттю і з того часу вона закохалась у нього назавжди. Наше місто стало для Ніни найріднішим, найпрекраснішим на землі.
Біда, яка спіткала наш край у квітні 1986 році і вимушена евакуація увійшли в серце і душу Ніни невгамовним болем, невгамовною тугою, які зруйнували її здоров’я і передчасно обірвали її життя.

Померла Ніна Антонівна Швець 12 серпня 1998 і похована під Києвом на цвинтарі м. Жуляни.

...”Ой, як важко умирати
Між людьми чужими”...

Вірш „Чорнобиль” Ніна Швець написала у 1990 році, коли минуло 4 роки блукань по світу і туги по Чорнобилю.

Чорнобиль

О, місто Чорнобиль, що стало з тобою,
Всі тебе бояться, ідуть стороною?
Віками стояв ти на кручах похилих,
Там батько, там мати, там рідні могили.
Завжди ти пишався рясними садами,
А зараз стоїш оповитий дротами.
Кругом тебе все поросло бур’янами,
Там атом з урану наніс тобі рани.
Де з Прип’яти рано всміхалося сонце,
Там зараз плутоній, там зараз і стронцій.
Де вітри шептались у листях берези,
Там зараз панує розбуханий цезій.
Там вікна розбиті, поламані двері,
Від дому до дому снують мародери.
Як тільки вечірні почнуть передачі,
Про Прип’ять-Чорнобиль дивлюсь я і плачу.
Подумати страшно, яка це сваволя,
Понад сто тисяч народу розкидала доля.
Як хочу в Чорнобиль, як тягне додому,
Де стільки років я була агрономом,
Де стільки років я була депутатом,
Де все перекреслив урановий атом.
Хоч зараз живу я у місті над Россю,
Забути не можу я Прип’ятську просінь.
Чорнобиль мій рідний, ти зараз далеко,
Я серцем до тебе лечу, мов лелека.
Я знаю, дороги до тебе немає,
А серце не вірить, а серце страждає.
Де сльози беруться, сама я не знаю,
При слові „Чорнобиль” я плачу, ридаю.

1990 р.

Того ж року був написаний вірш

Ностальгія

Хоч живу я в Білій Церкві,
Та міста не бачу.
За Чорнобилем сумую,
І з нудьги все плачу.
Де ти, рідний мій Чорнобиль,
Де високі кручі,
Де ти, Прип’ять широка,
Де Дніпро-Славутич?
Як мені вас не хватає,
Як тужу за вами,
А згадаю, обіллюся
Гіркими сльозами.
Я щоночі тихесенько
До вас прилітаю.
І сльозами дрібнесенько
Стежки поливаю.
Кажуть люди, що немає
Нашого району,
Що знищили, що спалили
Всі стежки додому.
Не вірю, що знищені
Все стіжки, дороги,
Де б не були наші люди,
Та дякувать Богу,
Не забудуть, що там жили
Батьки і самі ми,
Ой, як важко умирати
Між людьми чужими.

1990 р.

У передмові до свого вірша „Чорнобильська Помпея”, написаному у 1996 році, Ніна Швець звертається до своїх земляків з такими словами:

„Дорогі мої земляки!
Не шукайте літературних помилок, їх є багато. Зате немає фальшу в справжніх переживаннях, пов’язаних з евакуацією.
Це біль душі. Все так і було в дійсності.

Чорнобильська Помпея

Неначе вчора це було,
А десять років пролетіло
Як над світом загуло
Страшне таке, чого не чули.
Як і тепер надходив май,
Природа зо сну прокидалась.
Ми залишали рідний край
І в безвість ми з слізьми збирались.
А в небі полум’я і дим,
Ревіли страшно самольоти,
Вогонь палав, шугала смерть
Давали ліки від тошноти.
Почався страшний Божий суд,
Ревла худоба і машини.
А вогонь все пожирав,
Він не вщухав ні на хвилину.
Що трапилось, ніхто не знав.
Та знали всі, що сталось лихо.
Народ невинний постраждав,
Гинули люди, вмирали тихо.
Всі розгубились в метушні,
Шукали рідних і знайомих.
Машини звідусіль ішли,
Нас виселяли із району.
Не так-то легко залишать
Місця, де все життя прожито,
Та що могли тоді сказать?
Вогонь горів несамовито.
Мені дзвонили звідусіль,
Питали, що маю робити.
А я шукала, де мій син,
Що мусив разом з „блоком” жити.
Його на той час не було,
Ніхто не знав, куди подався.
Адже 13 років він
З тим „блоком” і не розлучався.
Та раптом звістка рознеслась,
Що атомна вночі зірвалась,
Не уявляли ми тоді,
Яка біда над нами сталась.
Як люди гинули в вогні,
Других уразив атом лютий,
Та ще не знали ми тоді,
Що все це значило по суті.
А на дворі була весна.
Сади навколо розцвітали,
Не знали ми, що рідний край
З тих пір назавжди покидали.
Пройшли роки, багато з нас,
Людей чорнобильських немає.
Та як не дивно, навіть час
Забути все не помагає.

1996 р.

3

Неоніла Цибульська

Неоніла Цибульська не була ні учасником, ні свідком подій Чорнобильської трагедії, але вона корінна чорнобилянка-подолянка. Трагедію свого народу вона сприйняла як свою особисту. Серце її переповнене стражданням за забруднену рідну землю і річки, за своїх земляків, які покинули свої хати і пішли у чужі немилі міста. Її туга і печаль вилилась у вірші „Журба”, написаному у 1996 році у м. Дніпропетровську.

Журба

Плачуть верби над Прип’яттю.
Горлиця квілує.
Та ніхто того не бачить,
Та ніхто не чує.
Нема людей, нема дітей,
Як у могилі, тихо –
Полонило мій Чорнобиль
Незбагнене лихо.
Полонила, забруднила
Батьківщину милу,
Її землі, її річки
Нечистая сила.
Тая сила невидима
Людину долає.
Без рушниці і без кулі
Життя віднімає.
Покинули мої рідні
Свої хати білі.
Подалися в світ за очі
У міста немилі.
Сумна хата під горою
На когось чекає.
Десять років промайнуло
Нікого немає.
Моє серце, мої очі
Спокою не мають.
Все частіше на подвір’ях
Вогнища палають.
Запалають наші хати,
Заплачуть віконця
І не стане Чорнобиля
Під небом, під сонцем.
Плачуть очі, плаче серце,
Спокою немає.
За що ж моя Україна
Так тяжко страждає?

1996 р.

В Чорнобилі на цвинтарі

В Чорнобилі на цвинтарі соловейко тьохнув.
Всі завмерли, всі чекають – зараз заспіває...
А він тьохнув, ніби зойкнув – а співу немає:
Мабуть хворий соловейко, силоньки немає.
Та де ж взяти йому силу, де її шукати,
Коли хвора Батьківщина – треба лікувати,
Коли гине Батьківщина – треба рятувати!
Та я вірю – вилікує наш Чорнобиль милий
Його землю, його річки Всевишнього сила!
Соловейки затьохкають піснею заллються,
І прийдешні покоління сюди повернуться...
Не журися, соловейку, не журиться люди –
Була наша Батьківщина,
Була,
є і буде!

м. Дніпропетровськ,

2001 рік

Віра КРУГЛЕНКО

Надруковано «ПЧ» № 12/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Четверг, 30 декабря 2004 г. в 14:51
и размещена в разделе Поезії.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта