?> Розповіді про творців українських пісень, які стали народними | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.

Розповіді про творців українських пісень, які стали  народними

Повій, вітре, на Вкраїну

Музика Людмили Александрової
Слова Степана Руданського

R

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі, -
Повій, вітре, опівночі.
Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.
Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, вкрай віконця,
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.
Повій, вітре, тишком-нишком
Над рум’яним, білим личком,
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила – подивися.
Чи спить мила, чи збудилась,
Спитай її, з ким любилась,
З ким любилась  і кохалась
І любити присягалась.
Як заб’ється їй серденько,
Як зітхне вона тяженько,
Як заплачуть карі очі, -
Вертай, вітре, опівночі!
А якщо мене забула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України!...

1856 р.

Чарівна перлина

На околиці Кам’янця-Подільського, понад глибоким каньйоном, де в закруті пливе, погойдуючись блакитними хвильками, задуманий Смотрич, колись стояла чепурна, невелика хата. На високому пагорбі за нею в білому кипінні весело шумів, перемовлявся з весняними вітрами вишневий сад. Здалека здавалося, що хата під білими вітрилами немовби кудись повільно пливе...

Сюди, до обійстя гостинних господарів, палко залюблених в мелодійні українські народні пісні, на свята, у вихідні і так звані „вечорниці”, часто з багатьох вулиць міста та із близьких сіл сходилися дівчата і хлопці. Їх вабила до себе ошатна кімната-світлиця. У ній завжди з ранньої весни і аж до пізньої осені підлога була старанно притрушена різним пахучим зіллям, а довгі лавки застелені барвистими килимками та ряднами.

На темно-синьому оксамиті вечірнього неба над містом спалахували одна за одною зорі та щомиті все яскравіші. Поміж ними стелився, білів Чумацький Шлях. Загадкові зорі відбивалися, дивовижно мерехтіли у воді Смотрича, ніби там щось шукали на дні, усипаному камінцями. У світлиці господарі поставили на видному місці трійники зі свічками. Засвітили їх. То був знак, що господарі вдома, що вони чекають гостей. То з одної, то з другої вулиці Кам’янця-Подільського прямували понад скелястими берегами річки хлопці та дівчата. Вони, святково вбрані, поспішали на вечорниці. У світлиці одні з них сідали на лавки, а інші стояли невеличкими гуртами, зачаровано слухали, як для них зворушливо співала українські народні пісні вродлива, струнка Марія з небагатої родини міщан Княгицьких. Особливо усім подобалися у її виконанні пісні „Та забіліли сніги”, „Дівка в сінях стояла”, „В кінці греблі шумлять верби”, „На городі верба рясна”, „Пливе човен”, „За городом качки пливуть” та інші.

Ніде правди діти, а парубки майже всі були закохані в цю дівчину, в невимовно гарні її великі, карі очі, що жагуче палахкотіли з-під довгих чорних вій. До білого обличчя личила вишита на рукавах вогнистими маками сорочка, злегка перевитими дрібними листочками хмелю, а з боку ще й симетрично обрамленими тонкими візерунками. Плахта, багата на кольори та відтінки, з витканими червоними і чорними нитками паском, підкреслювала граціозність та на диво тонкий дівочий стан. Вишневі чобітки з високими каблучками надавали поставі романтичності.

Якось на вечорниці потрапив син місцевого священика, семінарист духовної семінарії Степан Руданський. Не так давно його родина із села Хомутинці, що неподалік від міста Бердичева, переїхала до Кам’янця-Подільського. На вечорницях Степан почув, як гарно співає Марія Княгинька, і до нестями закохався у вродливу дівчину та її дзвінкий голос. А освідчитися дівчині соромився. Так часто буває в юності.

Завдяки їй Степан вивчив українську мову і став навіть потайки писати вірші.

... Одного разу з вечорниць пізно поверталися парубки і дівчата. Вони ішли жартуючи, повільно переходили з однієї вулиці на іншу. Так тоді трапилося, що Степан до центру міста йшов з Марією та її найближчою подругою Ярославою.

- Ось і моя домівка! – весело вигукнула Ярослава. Міцно обійняла, поцілувала Марію. Якусь мить постояла мовчки, а потім звернулася до юнака:

- А ви вже, пане Степане, будьте ласкаві, проведіть Марію до її оселі. Мешкає звідси далеко. Лячно іти одній дівчині...

Ярослава швидко попрямувала до хвіртки. Та чомусь раптово озирнулася, зупинилася, злегка притупнула чобітком і наказала з лукавинкою:

- Паничу, проведіть та не зобидьте моєї Марієчки! Прошу вас.

... Ішли мовчки. Над сонним містом світив ясно-ясно повний місяць, щедро довкола розсипаючи срібні чари. І від цього Степану здавалися казковими в пахучому білому цвіті дерева, кущі, і якоюсь особливо гарною, неземною – дівчина. Йому не вірилося, що це він один  крокує з нею. Каблучками її чобітків вистукували дзвінку мелодію. Той перестук для нього був як пісня. І тут ще з тонкими переливами затьохкали солов’ї.

- Маріє, може, на кілька хвилин зайдемо до парку та послухаємо їх? – промовив Степан.

- Добре, - відповіла дівчина.

Обережно дерев’яною кладкою перейшли через рукав річки. Про щось своє жебоніла вода, спадаючи з каменя на камінь. У парку понад лавкою палахкотів білим цвітом бузок. Марія зламала одну розкішну гілочку. Додолу опустила очі, стиха з тремтінням у голосі промовила:

- Степане, візьми собі мою гілочку на добру пам’ять про цей вечір. Ти не такий, як усі наші хлопці, тому подобаєшься мені. Серцем відчуваю, що пишеш вірші. Прочитай!

Марії сподобався вірш „Ти не моя, дівчино...”. А в ньому щемкі рядки:

Ти не моя! І брови чорні
Милує інший, а не я,
І інший хтось тебе пригорне,
А ти, дівчино, не моя!..

Марія і Степан стали зустрічатися майже щовечора. Кожна зустріч була для них як свято. У затишному куточку понад річкою Смотрич юнак читав дівчині вірші, а вона співала йому все нові й нові народні українські пісні. Так поміж ними народилося справжнє чисте, ніжне кохання, таке, як ота ранкова, кришталева роса на пелюстці квітки. Та тривало це недовго. Батько, священик Василь Руданський, дізнався, заборонив сину зустрічатися з дівчиною. Вона не подобалася йому, бо була з небагатої родини та ще й розмовляла „мужицькою” мовою – українською. Це непорозуміння між батьком і сином спричинилося до сварки. Остаточно розрив настав у 1856 році, коли Степан вступив на медичний факультет Петербурзького університету. Батько не допомагав коштами Степану. Не відповідав на його листи. Тому Степан, обурений забороною батька писати до нього листи українською мовою, ще студентом написав до свого брата: „Не слухає батько моєї мови – зате мене і по смерті, може, послухають мільйони моїх одномовців”. Це були пророчі  слова майбутнього поета, автора чудової книги „Співомовки” та славнозвісної пісні „Повій, вітре, на Вкраїну”.

Сьогодні у безмежному морі українських народних пісень сяє чарівною перлиною ця його пісня, присвячена коханій дівчині з міста Кам’янця-Подільського – Марії Княгицькій.

За життя поета вірш „Повій, вітре, за Вкраїну” було вміщено в часопис „Основа” у 1861 році. Йому судилося довге і славне життя. Цей вірш прочитала і створила до нього мелодію вчителька Людмила Александрова, донька Володимира Александрова, військового лікаря за фахом, палкого збирача фольклору, відомого українського письменника. Невдовзі її аранжував композитор Владислав Заремба. І засяяла вона, як коштовна перлина, різнобарвними кольорами. Ця пісня була включена в оперету Володимира Александрова „За Немань іду”, вперше поставлену на сцені 1872 року. Цікаво те, що композитор Владислав Заремба народився на Поділлі, як і поет Степан Руданський.

Саме у місті Кам’янці-Подільському Степан Руданський написав романтичні поеми „Мазепа”, „Полуботок” та інші твори. Це він, на все життя закоханий у подолянку, з болем звернувся до неї з далекого Петербурга:

Повій, вітре, на Вкраїну, Де покинув я дівчину...

Ця пісня Степана Руданського, поета-лірика, відомого гумориста здобула найбільшу популярність серед пісень літературного походження. Вона стала народною, невмирущою.

Володимир КАПУСТІН,
текст друкується за книгою
„Одна на цілий світ”,
видавництво „Криниця”,
Київ, 2003 р.

Надруковано "ПЧ" № 4(16) квітень 2005

Запись была опубликована: (ом) Вторник, 5 апреля 2005 г. в 14:03
и размещена в разделе Вітальня української пісні.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта