?> Розповіді про творців українських пісень, які стали народними | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.

Розповіді про творців українських пісень, які стали  народними

Стоїть гора високая

(Журба)

Музика Миколи Лисенка
Слова Леоніда Глібова

Стоіть-гора-високая

 

Стоїть гора високая,

Попід горою гай,

Зелений гай, густесенький,

Неначе справді рай!

Під гаєм в’ється річенька,

Як скло вода блищить,

Долиною зеленою

Кудись вона біжить.

Край берега, у затишку

Прив’язані човни,

Там три верби схилилися,

Мов журяться вони,

Що пройде любе літечко,

Повіють холода,

Осиплеться їх листячко –

І понесе вода.

Журюся я над річкою...

Біжить вона, шумить,

А в мене хиле серденько

І мліє, і болить.

Ой річенько, голубонько!

Як хвилечки твої –

Пробігли дні щасливії

І радощі мої!..

До тебе, моя річенько,

Ще вернеться весна,

А молодість... не вернеться,

Не вернеться вона!..

Стоїть гора високая;

Зелений гай шумить;

Співають пташки голосно,

І річечка блищить...

Як хороше, як весело

На білім світі жить!..

Чого ж у мене серденько

І мліє, і болить?

Болить воно та журиться,

Що вернеться весна,

А молодість... не вернеться,

Не вернеться вона!..

1859 р.

Висока мить

Над Черніговом (Існують й інші версії про місце створення цієї пісні (наприклад, м. Седнів), на притихлою задуманою Десною стояло високе та таке напрочуд чисте небо, ніби щойно скупане. А за містом воно аж світилося якоюсь неземною, осяйною красою. Сюди, до Десни з пагорба спускалася, стелилася стежка, петляла поміж кущів калини, шипшини. Від кущів вона круто повернула в густі зарослі верболозу, вільхи, а там далі вигулькнула за ними та й загубилась, зникла в жовто-сірому піску, не добігши всього кілька метрів до дерев’яного помосту, до трьох розлогих верб, що схилилися над водою, відбилися в ній, тихі, зажурені.

Неподалік на піску ще виднілися сліди: одні великі, а інші маленькі та вузькі. Видно, що їх залишили юнак і дівчина. А в одному місці вони були глибокі: каблучки нарізно, носочок близько до носка. Мабуть, закохані стояли допізна.

Віти верб, подекуди перевиті жовтавими стрічками, злегка торкалися мовчазних човнів, що застигли на сонній воді, наглухо ланцюгами припнути до кілків та стовбурів дерев. На поодинокому камені грали, переливалися веселковими кольорами краплини роси. Це їх такими гарними зробило світанкове сонце, яке щедро пригорщами розсипало проміння.

Саме звідси добре було видно на протилежному березі Десни високу гору, довкола підперезану, ніби поясом, темнозеленим гаєм, якого ще не встигла розмалювати своїм пензлем чарівниця-осінь. Хоч і було ще рано, а вже біля каменя стояв ставний літній чоловік із сивою борідкою, мудрими, виразними очима, середнього зросту. Стояв непорушно і все дивився то на гору, то на річку, то на три верби і припнуті до них човни. Його, напевно, чимось вразила, схвилювала притихла Десна і над нею у високому небі сонце. І справді, воно було якесь незвичайне, ніби відчувало, що вранці на березі річки має статися щось таке, що буває дуже рідко в житті, а, може, навіть раз на сто років.

Біля каменя стояв відомий український байкар Леонід Іванович Глібов.

У вихідні дні він часто навідувався сюди, в затишний мальовничий куточок над річкою. Все дивися замріяно на Десну, - як пливе повільно, як над нею схилилися верби, що вже готуються до довгого зимового сну. Леонід Іванович міркував, згадував. Літо минуло швидко. На дорозі стала невблаганна і байдужа осінь.

Чомусь на думку прийшло: а чи може осінь зустрітися з весною? Химерно запитання. Усміхнувся. Ну й вигадав таке. Мабуть, що ні. Такого в природі не буває. І раптом почув, як зовсім близько дзвінко-дзвінко вистукували якусь легку, майже весняну мелодію підківки чобітків. Озирнувся і побачив, як виринула з густого верболозу, мов ота весна, весела, струнка, з чорними струмочками кіс, в барвистій вишиванці, в запасці, у вишневих чобітках, вродлива юна дівчина. Обличчя її випромінювало сонячну радість. У руці тримала кілька опалих з дерев листків. Вона ніби не пройшла, а пропливла повз нього, як у дивнім і неповторнім сні. А він ще довго-довго дивися їй услід.

Що для неї, юної, вродливої, осінь? Це в нього вже осінь, і до того ще й глибока, з подихами вічної зими. Ще раз подивися на верби. Стоять, хоч і запечалені, але не дуже журяться вони, бо відчувають, бо знають, що все одно до них повернеться весела весна, й до річки – також. А до нього – ні. Та це не біда.

Він переможе осінь, а там і холодну злу зиму. Обов’язково – переможе. Хоч він байкар, але зараз його серце забажало написати ліричний вірш з роздумами про своє життя, навколишню природу. У ньому вилити свій щемкий біль, журбу за втраченим, чого вже не вернеш ніколи. Такого з ним раніше не було. Хутко дістав з кишені записник. Писав швидко і легко. Рядочки мережилися за рядочками:

До тебе, люба річенько,

Ще вернеться весна...

А молодість не вернеться,

Не вернеться вона...

...Висока гора, густий темнозелений гай попід нею, схилені верби, притихлі човни – все це ожило в рядках його вірша-сповіді. Мимохіть вирвав аркуші, поклав перед собою на камені. Прочитав вірш раз, вдруге. Сподобався. Та й почав собі наспівувати.

Над притихлою Десною стояло вічне, високе небо. М’яко стелилася стежка. Нею на пагорб до міста йшов Леонід Іванович. Йому хотілось якомога швидше зустрітися з друзями, прочитати свій новий вірш. Очі випромінювали радість. Він ніби помолодшав на багато років. Серцем відчув, що, нарешті, і до нього осіннього ранку прийшла висока мить натхнення – з’явилася пісня, що переживе його самого. Часто буває, що поети творять і мелодію. Тільки не записують Ії, бо вони не знають музичної грамоти.

Повіяв вітер. Його крила підняли з каменя забуті поетом листочки з віршем „Журба”. Вони покружляли над Десною, повільно опустилися на її течію, що понесла її кудись далеко – у вічність.

В народі далі назву пісні за першим рядком вірша – „Стоїть гора високая”. Її записав та аранжував великий український композитор Микола Лисенко.

Володимир КАПУСТІН,

текст друкується за книгою

„Одна на цілий світ”,

видавництво „Криниця”,

Київ, 2003 р.

Надруковано "ПЧ" № 5(17) травень 2005

Запись была опубликована: (ом) Среда, 4 мая 2005 г. в 22:46
и размещена в разделе Вітальня української пісні.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта