?> Розповіді про творців українських пісень, які стали народними | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.

Розповіді про творців українських пісень, які стали  народними

Дивлюсь я на небо

Музика Людмили Александрової
Слова Михайла Петренка

Дивлюсь-я-на-небо

 

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!

Далеко за хмари, подальше від світу,

Шукать собі долі, на горе привіту,

І ласки у зірок, у сонця просить,

У світі їх яснім все горе втопить.

Бо долі ще змалку здаюся не любий,

Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;

Чужий я у долі, чужий у людей:

Хіба ж хто кохає нерідних дітей?..

Кохаюся лихо, привіту не знаю,

І гірко, і марно свій вік коротаю;

І в горі спізнав я, що тільки одна, -

Далекеє небо, - моя сторона.

1841 р.

Сльози радості

На літні канікули приїхав у невелике містечко Слов’янськ ставний юнак, студент юридичного факультету Харківського університету Михайло Петренко. Було гарно, свіжо, сонячно. Лише кілька годин минуло відтоді, як над містечком зненацька прошумів короткочасний, але досить рясний дощ. Він змив бруд з тротуарів, пилюку з листків дерев, кущів та трави. Чи то від життєдайного дощу, а чи, може, від проміння гарячого сонця, нараз на вулицях жагуче спалахнули білим полум’ям високі, розкидисті акації. Спалахнули – розлили п’янкі, солодкі пахощі. Дихалося легко. Михайло йшов з валізою в руці, міркував про себе, що через кілька хвилин відчинить хвіртку, зайде на подвір’я, застелене споришем, побачить батька, матір, а потім відвідає родичів, зустрінеться з друзями...

Те, що він побачив на вулиці біля будинку батьків, обпекло щемким болем його чутливе, вразливе серце: на тротуарі стояли і сиділи немічні діди, худі, в пошарпаному вбранні діти. Всі з невимовним смутком в очах просили милостиню. Михайло які лише мав копійки, то їм роздав. Назустріч хлопцю йшли веселі місцеві багатії. Голосно розмовляли, гучно реготали, не звертали уваги на знедолених людей. А якесь пихате паненятко покепкувало над своїм однолітком, маленьким хлопчиком. Воно кинуло камінець у кашкет жебрака. Хлопчик мовчав. Тільки від образи тремтіли його вуста, а по щоці котилася гірка сльоза.

Вдома батько розповів Михайлові, що скрутно стало жити чесним, працьовитим людям. З’явилося багато жебраків. А пани і різні підпанки хизуються великими достатками, будують розкішні палаці, влаштовують гульбища... Їм все можна. Їх захищає влада. А про бідняків ніхто не турбується.

З побаченого на вулиці і з розповіді батька Михайло зробив для себе висновок, що йому ліпше не ходити в місто. Тому майже кожного дня тихою вулицею прошкував далеко у широкий степ, де виднілася висока козацька могила. Тут, на її пологому схилі, у густій траві розстеляв піджак, лягав на нього горілиць, зручно заклавши руку під голову, і довго-довго дивися на загадкове, високе, вічне небо. В ньому безмежному, ніби оті вітрильники, пливли повільно білі хмари. Пливли – і кудись зникали. Одного разу побачив, як у небі високо ширяв ні від кого не залежний гордий сокіл. Михайло позаздрив птахові, що крила міцні має, на волі літає. Він дивися на небо, на сокола і рядок за рядком складав вірш:

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:

Чому я не сокіл, чому не літаю,

Чому мені, Боже, ти крилець не дав?

Я б землю покинув і в небо злітав!

Далеко за хмари, подальше від світу,

Шукать собі долі, на горе привіту...

Окрім цього вірша, під час літніх канікул Михайло написав ліричні твори „Тебе не стане в цих місцях”, „Туди мої очі, туди моя думка”, „Як в сумерки вечірній дзвін” та інші. Вони мали журливий, елегійний тон. Від них віяло глибокою задумою, смутком розчарованої життям душі, плачем за втраченою долею, яку ніколи не повернеш. Вдома батькам не прочитав жодного вірша, бо соромився, не вважав себе поетом.

... Лелеченьки забрали коротке літо, понесли його із собою далеко за сині моря. Вересень покликав Михайла до Харкова.

Там зустрівся із студентами, друзями, знайомими. Та вже, як раніше, не був веселим, товариським, а навпаки – надто серйозним, задуманим. Що з ним трапилося. чого  таким став, - того ніхто не відав. Все ж Михайло набрався сміливості та й послав вірші до журналу. А потім днями картав себе подумки, що необачно вчинив. Не вірив, що надрукують. Дуже здивувався і зрадів, коли в першому номері на той час престижного альманаху „Сніп”, що його видавав у Харкові відомий тодішній поет Олександр Корсун, побачив свої твори. Це було в 1841 році.

Цього ж року повернулася в Харків до свого батька, військового лікаря, українського письменника Володимира Александрова, донька Людмила, випускниця композиторського факультету Варшавської консерваторії. У Варшаві вона сумувала за рідним краєм, українськими народними піснями.

І ось вона, вчителька музики, в доброму настрої йшла якось із концерту народної музики додому... У високому блакитному небі побачила політ сокола. Давно відомо, що для народження твору потрібна якась одна мить, яскрава, як спалах блискавки. Така мить і прийшла до Людмили Александрової. Народилася широка, задумлива, як наш правічний степ, мелодія. Вдома програла її на роялі, записала, але ж для такої чудової музики потрібні були відповідні слова. У міській бібліотеці перегортала різні журнали, альманахи. Потрібного тексту не знайшла. Одна з її учениць дала їй свіжий номер літературного альманаху „Сніп”. Людмила Володимирівна прочитала вірші відомих поетів. Усе не те. Відклала часопис, потім ще раз перегорнула його сторінки. І раптом побачила кілька поезій незнайомого автора. Вірші сподобалися. А один із них – „Дивлюсь я на небо та й думку гадаю” – збентежив і особливо зацікавив. Текст повністю відповідав мелодії. Отак несподівано народилася пісня! Людмила дала їй назву „Дивлюсь я на небо”. З часом цю пісню чудово аранжував відомий український композитор Яків Степовий.

Дуже прикро, що не зберігся портрет Михайла Петренка. За життя поета і по смерті не вийшло жодної його збірки творів. Щоправда, добірки віршів досить часто друкувалися в багатьох журналах та поетичних збірниках. А його поезія „Взяв би я бандуру” теж стала народною піснею.

Володимир КАПУСТІН,
текст друкується за книгою
„Одна на цілий світ”,
видавництво „Криниця”,
Київ, 2003 р.

Надруковано «ПЧ» № 2(14) лютий 2005

Запись была опубликована: (ом) Четверг, 3 февраля 2005 г. в 11:18
и размещена в разделе Вітальня української пісні.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта