?> Володимир Сосюра | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
17.12.2005, рубрика "Творче свічадо"

Незабутні імена

4 В.Сосюра в робочому кабінеті Фото 1957 р

Володимир Сосюра

***

Любіть Україну, як сонце, любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.

Між братніх народів, мов садом рясним,

сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна

в просторів солодкому чарі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в електровогнях,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячий усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

і в хмарах отих пурпурових,

в грому канонад, що розвіяли в прах

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

до весен і світлих, і щирих.

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

і сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

коли ти не любиш Вкраїну!..

Дівчино! Як небо її голубе,

люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

коли ти не любиш Вкраїну…

Любіть у труді, у коханні, у бою,

як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою —

і вічні ми будемо з нею!

1944

Володимир КАПУСТІН

Судили... за любов

Громадкість нашої країни у перших числах січня (шостого) відзначатиме день народження великого українського поета Володимира Миколайовича Сосюри, одного з найтонших і найпроникливіших ліриків слов’янських народів минулого двадцятого століття.

Неповторного, ніжного, відвертого співця України нагороджували високими урядовими відзнаками, а за збірку віршів „Щоб сади шуміли” у 1947 році ще й удостоїли Сталінської премії першого ступеня. Удостоїли і над кращим ліричним віршем з цієї збірки і над самим поетом через чотири роки... спровокували брудне судилище.

...Час біжить і біжить нестримно. Все змінюється, забувається. Стирається невпинними плином років. Та, однак, не все. Є в світі те, що залишається з нами навічно, як перше кохання у житті.

Ніколи не можу забути гірське і досить мальовниче село Тухольку на Львівщині. У ньому понад шумливою гірською річкою, відгородженою лише вузькою дорогою, стояла стара двохповерхова дерев’яна середня школа. Ми, старшокласники, не пропускали жодного уроку з української мови та літератури, бо дуже любили свою маленьку, мініатюрну вчительку, класного керівника Любов Іванівну. На жаль, прізвища не запам’ятав. Вона завжди цікаво, з натхненням розповідала про своє навчання у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка, про хвилюючі, незабутні зустрічі з письменниками Остапом Вишнею, Михайлом Стельмахом та українськими поетами-класиками Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Андрієм Малишком і особливо з Володимиром Сосюрою.

Якось Любов Іванівна принесла на урок невеличку книжку в темно-зеленій обкладинці з графічним малюнком-пейзажем індустріальної Донеччини, рідного краю лірика Володимира Сосюри. Збірку віршів „Щоб сади шуміли” вчителька поклала перед собою на стіл. А сама напам’ять все читала і читала гарні, ніжні вірші улюбленого поета. Тоді мені запали глибоко в душу окремі строфи творів:

Шаллю зорі золотої

Синя цвіте далина.

Надзвичайно сподобались, полонили дивною музикою слова, сонячною щирістю:

Щоб не знать ніколи муки,

Вічно серце, щоб цвіло,

Залило водою луки,

Залило.

А коли декламувала „Любіть Україну” то, здалося, тієї миті неначе безпосередньо до кожного з нас звертався поет:

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

І сльози, і все до загину...

І ось минули літні канікули 1951 року. Минули. Мов їх не було. Прийшли до школи. Чемно привіталися зі своєю вчителькою. Я уважно подивися до неї. Вона ж була така сумна-сумна, як восени над горами вечорове небо. І чую, як з тремтіння у голосі каже нам: „Діти, дуже прошу вас, візьміть підручники з української літератури і розкрийте на сторінках, де є портрети Рильського і Сосюри. Ось і клей. Заклейте їх. Я сьогодні дуже захворіла. Піду додому”. У класі запала глибока тиша. Любов Іванівна ішла повільно, тремтіли її плечі. Навіть схлипувала. А ми тоді і не знали чого. Не знали, що цих добрих поетів, які над усе любили рідну Україну, цькували не тільки зверху, а навіть їхні близькі друзі, побратими по перу.

...Була червнева неділя далекого і грізного 1941 року. Перед блакитним літнім світанком фашисти скинули смертоносні бомби на Київ, Житомир та інші мирні міста України. Почалася Велика Вітчизняна війна. Володимир Миколайович відпочивав у місті Кисловодську. Негайно поїхав до Києва. Не було такого дня, щоб не виступав перед населенням столиці, її захисниками, бійцями, студентами-добровольцями. Свої вірші читав просто вулиці, на трамвайних зупинках, а також біля прохідних фабрик, заводів. Очевидці запам’ятали останній виступ поета у сквері на Червоній площі, нині Контрактовий майдан, де з почуттям декламував славнозвісну поему „Червона зима”, уривки з віршованого роману „Червоноармієць”, вірші про громадянську війну, учасником якої був і сам Володимир Сосюра. А ще він на ходу складав короткі і досить влучні вірші-заклики. Ці поетичні імпровізації не збереглися. І ось чому. Швидко писав їх на аркушах без твердої обкладинки записника... і відразу віддавав присутнім.

Вже у вересні 1941 року у Харкові вийшла невеличка книжечка поезій Володимира Сосюри „Червоним воїнам”. До неї увійшли шість віршів. Напевне, один з них – „Пісня” був створений в Києві під час виступу поета у сквері. В ньому змальована картина проводів до війська, на священну боротьбу з ворогом:

А кругом поля крилаті,

Даль блакитна і тонка...

І лежить на автоматі

Смугла впевнена рука.

Проводжає мати сина

І шепоче: „Мужнім будь”.

А на заході гармати

Все гудуть, гудуть, гудуть...

Поет усім серцем любив колиску свого дитинства – Донеччину, місто молодості – Київ, широкий Дніпро, що могутньо лине і лине безмежними просторами України. Він дуже переживав, що на його землі жорстокі зайди чинять зло. Перебуваючи у столиці Башкирії Уфі, написав поетичну мініатюру „Коли додому я прийду”. У ній вірив у близьку перемогу. У ній була його велика синівська любов. Свідченням цього є такі рядки:

Коли додому я прийду

В годину радісну побідну,

Я на коліна упаду

І поцілую землю рідну.

Можна сказати про те, що ось ця мініатюра стала в майбутньому прообразом його класичного, неповторного вірша „Любіть Україну”. Поет все рветься на згорьовану Україну – на фронт або в партизани. Він у жовтні 1942 року їде на літературні виступи до Москви. Там докладає багато зусиль, щоб здійснилися його наміри. Однак Сосюру на фронт не відпускають. Його залишили працювати в Українському радіокомітеті і в Українському партизанському штабі. Та поет не заспокоївся. І в 1943 році задовольняючи настійливі домагання Володимира Сосюри, його направляють у розпорядження Політуправління фронтів, які вели бої за Україну. Цього року засновується фронтова газета „За честь Батьківщини”. До складу її редакції з письменниками Андрієм Малишком, Любомиром Дмитерком вводиться і Володимир Сосюра. Як військовий кореспондент він виїздить на фронт, зустрічається з воїнами, їм читає нові вірші. Гармаші однієї артилерійської частини (батареї) назвали його іменем гармату, з нею дійшли до Берліна. Хтось з бійців на стіні рейхстагу написав прізвище поета. Ось так впливала на бійців полум’яна поезія Володимира Сосюри. Уряд високо оцінив творчість поета, нагородив орденом бойового Червоного прапора.

Восени 1943 року він повертається на частково звільнену від фашистів Україну. На Заході ж гриміла і гриміла битва, а на Україні почалась відбудова зруйнованих підприємств, міст, сіл. На зруйнованому Хрещатику можна було побачити письменників Петра Панча, Андрія Головка і серед них у військовій гімнастерці колишнього військового кореспондента, полковника Володимира Сосюру. Він розбирав стіни зруйнованих будинків, носив цеглу. Як весною річка наповнюється свіжою цілющою водою, отак наповнювалося радістю серце поета. І він, сповнений любові до рідного українського народу, на одному диханні написав вірш „Любіть Україну”.

Тоді вперше цей вірш поет Олекса Новицький надрукував у газеті „Київська правда”, а за кілька днів Леонід Новиченко його передрукував у газеті „Літературна Україна”.

На хвилі переможного настрою твір Володимира Миколайовича швидко пішов у світ. Невдовзі він був перекладений російською мовою поетом Олександром Прокоф’євим, а потім ще й Миколою Ушаковим.

Вірш надрукували і в Ленінграді, і в Москві. Він не ніс в собі жодної ворожості до інших народів. Ідеєю його була любов до Батьківщини. Поет проголошував:

Між братніх народів, мов садом рясним,

Сіяє вона над віками...

Любіть Україну всім серцем своїм

І всіми своїми ділами.

Тут повага до інших народів, які мають право на любов до свого рідного краю, національної культури. Як можна поважати інший народ, коли не любиш свій народ! Про це відверто сказав Сосюра. А це вже було занадто.

...У Москві проходила перша повоєнна Декада української літератури та мистецтва. Її учасника, українського поета Володимира Сосюру, тепло сприймали москвичі, їм подобалися щирі вірші поета і серед них вірш „Любіть Україну”, який автор читав з піднесенням. У багатьох газетах вміщували портрети поета, друкувалися звіти про його виступи на заводах, перед студентами, у Центральному Будинку Радянської Армії...

З Москви повернувся до Києва в піднесеному настрої, з творчими задумами. Поет радів, що його твори сподобались. Та радість виявилась короткою. Вірш „Любіть Україну” прочитав у перекладі великий ідеолог Комуністичної партії Радянського Союзу з початковою освітою Лазар Каганович. Прочитав і замислився. Відчув небезпеку: патріотичні почуття не до вождя. А до свого краю, народу. Цього допустити не можна. Зі столичних висот почали розпинати за велику любов до рідного народу українського поета Володимира Сосюру.

3 А. Малишко Остап Вишня та В.Сосюра

А. Малишко, Остап Вишня та В.Сосюра Фото 1948 р.

Другого липня 1951 року центральний орган Комуністичної партії Радянського Союзу газета „Правда” друкує статтю Лазара Кагановича „Проти ідеологічних перекручень в літературі”. Ось що писалось в ній: „Вірш В.Сосюри „Любіть Україну” викликає почуття розчарування і протесту... Не таку Україну оспівує у своєму вірші В.Сосюра. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору. Скажімо, Петлюра, Бендера і т. ін...” Це вже був вирок, що не підлягає оскарженню.

Всі центральні газети другого липня 1951 року передрукували редакційну статтю „Правди”. І це був безпрецедентний випадок у літературному житті, коли вся стаття присвячувалась одному ліричному віршеві, що напередодні декади надрукував ленінградський журнал „Звезда”.

1 В.Сосюра Фото 1925 р

В.Сосюра Фото 1925 р.

Різкій критиці було піддано колектив цього журналу за вірш Володимира Сосюри. Дісталося перекладачам твору – видатним російським поетам сталінської доби Олександру Прокоф’єву та Миколі Ушакову.

Третього липня 1951 року статтю „Проти ідеологічних перекручень в літературі” передрукували всі республіканські газети, а наступного дня – всі обласні й міські газети союзних республік. Надрукували і організували листи-відгуки на цю статтю. У них засуджували творчість поета. Газетярі лізли із шкіри один перед одним, вишукуючи дошкульні слова на адресу поета. Як могли, так і обливали його брудом. Каялася „Літературна Україна” за те, що надрукувала „слабкий” вірш Володимира Сосюри.

Журнал пісенників України „Вітчизна” у липневому номері проголошував: „У вірші Володимира Сосюри немає образу, безмірно дорогого для кожного справжнього патріота, - образу нашої соціалістичної Батьківщини, Радянської України...” Та жодних підстав для такої розправи над поетом вірш „Любіть Україну” не давав. Це був зручний привід розпочати залякувальну кампанію проти тих, котрі відчули себе особистостями, котрі винесли із жорстокої війни і Перемоги почуття свободи. Вільний дух – ворожий для системи гноблення, і саме вона прагнула знищити його в образі Володимира Сосюри. Почали шукати поетів, подібних до нього в інших республіках.

Терміново були скликані збори письменників – комуністів Києва, які два дні викривали „націоналізм” Володимира Сосюри та інших письменників. Від 30 липня 1951 року четвертий пленум правління письменників України чотири дні обговорював один вірш Володимира Сосюри. Такого ще не було ніколи.

„І скільки я не казав, – згадує Сосюра, – коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, – всі організації... і навіть у всесоюзному шукали в кожній республіці свого Сосюру – ламали йому ребра, біли під душу, як мене на Україні, і скільки б я не казав, що виправив „Любіть Україну” (йде мова про заміну рядка „без неї – ніщо ми, як порох, як дим”, інтернаціональним рядком „Між братніх народів, що садом рясним”), мені не вірили і били до самозабуття. Багато хто при цьому забруднився”.

Звичайно, можна погодитися з тим, що тоді виступили з критикою в пресі Олекса Новицький та Леонід Новиченко. Вони були вимушені це зробити, як редактори, котрі надрукували вірш „Любіть Україну”. Та дуже боляче, що критикували свого побратима по перу Андрій Малишко і Степан Крижанівський. Вони мали можливість ухилитися від „паплюження” свого колеги Володимира Сосюри. Я думаю сьогодні, що першого з них талановитого Малишка на це штовхнув страх. А другого, по суті графомана в поезії Степана Крижанівського – заздрість. Помер він, а з ним його віршики про партію, індустрію...

Особливо постаралися відзначитися у своєму вірноподанстві перед Лазарем Кагановичем літератори – борзописці П.Моргаєнко та В.Речмедін.

Вони в липневому номері журналу „Вітчизна” за 1951 рік надрукували разом свою працю „Вірші, які не служать народу”. У ній облили брудом не лише вірш „Любіть Україну”, але навіть прекрасні твори поета: „Уся в квітках сіяє Україна”, „О море могуче” та багато віршів, в яких Сосюра оспівав красу рідного Донбасу,  і навіть перлину української ліричної поезії „Коли потяг у даль загуркоче”. Вони дописалися до того, що вірш „Знов село” назвали попелищем минулого. А любов поета до природи – пасивною і споглядальною. Хоча і це зовсім не так.

На що сподівалися ці горе-літератори? Напевно, на те, що після всесоюзного судилища Володимир Сосюра вже ніколи не підніметься. Поета не друкуватимуть – його можна списати. Недолугі пророки помилися. Справжні талант не можна знищити! Мужній Володимир Миколайович Сосюра витримав усі несправедливі удари людей ницих духом. Він написав чимало поетичних чудових збірок „Близька далина”, „Солов’їні далі”, „Біля шахти старої”, „На струнах серця”, „Весни дихання”, Осінні мелодії”. Багатьом творам з цих поетичних книжок випала доля жити стільки, скільки світитиме сонце понад нашою Україною.

Дуже прикро те, що П.Моргаєнко, заробляючи гонорари на примітивних передмовах до посмертних видань творів великого українського поета, не написав жодного слова покаяння. Без жодного сорому він проліз до збірника спогадів про Володимира Миколайовича Сосюру. І тут вже хвалив хамелеон ті твори, які раніше з люттю гудив. Яке блюзнірство!

За любов до України страждав геніальний Тарас Шевченко. За неї страждав Сосюра.

Внаслідок проведеної кампанії – судилища над віршем „Любіть Україну” змушені були притихнути захмелілі від свободи творці. Поета перестали друкувати, не дозволяють виступати перед народом, як зазначив Сосюра у своєму прозовому романі „Третя рота”. Його дружина Марія Гаврилівна потрапляє за колючий дріт у вічно холодній Мордовії.

2 В.Сосюра з дружиною Марією Гаврилівною Фото кінця 40-х років

В.Сосюра з дружиною Марією Гаврилівною Фото кінця 40-х років

Майже два роки Володимир Миколайович живе між умовною свободою і близькими казематами Комітету Державної Безпеки. А полохливі „друзі” уникають його товариства, лишаються тільки окремі сміливі і віддані. Поет носить тавро „націоналіста”. Його цькують, принижують. Ось що мені розповів колишній заступник редактора районної газети „Народна трибуна” міста Балти Одеської області Семен Цванг.

У 1951 році у видавництві міста Сталіно (нині Донецьк) вийшла перша його книжка віршів російською мовою. У ній Семен Цанг оспівав великого вождя народів Сталіна. Звичайна, рядова збірка віршів.

У місті Горлівці на Донеччині біля Палацу гірників була вивішена афіша: „... відбудеться зустріч з поетами Павлом Безпощадним, Семеном Цвангом, а також з літератором Володимиром Сосюрою: перші два поети були написані великими літерами, а внизу під ними дрібним шрифтом ім’я Сосюри.

На зустріч прийшло багато горлівчан. Стояли навіть на вулиці. Тепло сприйняли виступ свого донецького поета Павла Безпощадного. І ось на сцену вийшов Володимир Сосюра. У залі запанувала тиша. Усі дивилися на свого земляка, улюбленого поета Сосюру. Якусь мить він стояв, а потім почав читати поему „Червона зима”, за нею вірші „Коли потяг у даль загуркоче”, „Знов село”. На очах у поета з’явилися сльози. Його хвилювання передалося усім присутнім. Вдячні горлівчани найбільше квітів подарували Володимиру Сосюрі.

Того ж вечора Семен Цанг в готелі запитав Сосюру: „Володимире Миколайовичу, чому ви не читали нових віршів?” Він якось сумно подивився на молодого поета і промовив із щемким болем: „Нових читати мені ще не можна”.

Чорно гранчаста тінь зависає над головою поета, аби розвіятися вже після смерті Сталіна й арешту друга Кагановича Берії на нових, давно сподіваних вітрах 1953 року.

3 М.Рильський і В. Сосюра Фото 1957 р

М.Рильський і В. Сосюра Фото 1957 р.

Вірш „Любіть Україну” повністю реабілітував XX з’їзд партії. Після з’їзду зі сталінських таборів повернулася його поетична муза, його дружина Марія Гаврилівна. Вона дуже любила свого Володю. Марія Гаврилівна не була ніяким агентом КДБ, як твердять ще сьогодні деякі недолугі, брехливі літератори, які втратили совість, і заради сенсації вигадують різні нісенітниці. Вони не варти того, щоб навіть називати їхні імена. Таких одиниці.

Одного зимового вечора я завітав до помешкання, де жив раніше мій улюблений поет і вчитель Володимир Сосюра. Марія Гаврилівна запросила до робочого кабінету. Тут все було так, як і за його життя. На стінах – картини, подаровані друзями – художниками, фотознімки поета. На поличках – книги. Багато цікавого розповіла з життя поета Марія Гаврилівна. Вона прочитала напам’ять окремі вірші поета. Поскаржилася на те, що у Києві є літературні музеї Павла Тичини, Максима Рильського, а Володі Сосюри – немає. Підійшла до шафи, вийняла коричневого кольору старі туфлі Сосюри, пригорнула до грудей і заплакала. Прожила вона в скруті , самотня без Володимира Сосюри понад тридцять років.

У січні 1965 року Володимир Сосюра дуже захворів. На його здоров’я вплинуло судилище і над віршем „Любіть Україну”, і постійне цькування бездарних заздрісних літераторів, що не перевелися і сьогодні.

У лікарні був свіжий зимовий ранок. Поет попрохав дружину відкрити вікно. Підійшов до нього і, як орел, розпростер руки, і при відході у вічність встиг сказати: „Маріє, усім прощаю!”

Восьмого січня 1965 року зупинилося порване інфарктами гаряче серце Володимира Сосюри. Але старість і хвилини не мала над ним влади. Він був у своїй поезії юним і залишився для нас вічно молодим.

...Над притихлим зимовим Києвом все летіли і летіли срібні сніжинки роями ось так, неначе у чудових віршах поета. Вони пролітали над мовчазною і вічною домівкою – Байковим цвинтарем. Тут поволі опускалися, падали на замерзлу землю, на грудки. Падали холодні, запечалені. Над труною, в якій лежав втомлений соловей України Володимир Сосюра, стояли довкола зажурені родичі, його близькі друзі, письменники, вчені, військовослужбовці, громадські діячі столиці.

Тужив за улюбленим поетом, чуйною людиною Андрій Малишко. На віях застигли сльозинки невимовного болю. Із гіркотою думав про те, що ні за що били, картали співця. І чи простить це йому та іншім письменникам Сосюра?

Як справжній великий поет і людинолюбець він простив. У останньому своєму прозовому романі „Третя рота” він написав: „Я всім прощаю і всіх люблю”.

Нам залишив Володимир Миколайович велику спадщину – понад 60 своїх книжок. Його шедевр „Любіть Україну” – то заповіт, то заклик нам всім серцем своїм і своїми ділами любити молоду незалежну Україну, зберігати і відроджувати національну культуру українського народу. Він був і залишився для нас великим учителем, громадянином, патріотом.

І сьогодні, коли одурені, ошукані західними „благодійниками” молоді поети пишуть якійсь недолугі твори без жодних розділових знаків, які не можна назвати віршами, повинні повернутися обличчям до класики, до українських цілющих джерел, до материнської співучої мови, до нашої народної змістовної, барвистої, хвилюючої народної пісні. Класична поезія – вічна, як наша земля, як небо над нею. Вічна і поезія нашого Сосюри. Молоді варто звертатися до творчості цього великого поета, вчитися у нього. Взірцем є його неперевершені ліричні вірші.

Володимир КАПУСТІН,
поет, публіцист,
член Національної спілки письменників України

РІДНА МОВА

Вивчайте, любіть свою мову,

як світлу Вітчизну любіть,

як стягів красу малинову,

як рідного неба блакить.

Нехай в твоїм серці любові

не згасне священний вогонь,

як вперше промовлене слово

на мові народу свого.

Як сонця безсмертного коло,

що кресить у небі путі,

любіть свою мову й ніколи

її не забудьте в житті

Ми з нею відомі усюди,

усе в ній, що треба нам, є,

а хто свою мову забуде,

той серце забуде своє.

Вона, як зоря пурпурова,

що сяє з небесних висот,

і там, де звучить рідна мова,

живе український народ.

Народ наш, трудар наш і воїн,

що тьму подолав у бою.

І той лиш пошани достоїн,

хто мову шанує свою.

***

Я знаю силу слова —

воно гостріш штика

і швидше навіть кулі,

не тільки літака.

Воно проміння швидше,

в нім — думка й почуття.

Воно іде в народи

для вічного життя.

Коли це слово — зброя,

як день, що не схолов,

коли живуть у ньому

ненависть і любов.

Воно влуча як куля,

ця зброя золота,

коли у нім ненависть

з любові вироста.

Воно над зорі лине,

а в нім живуть як спів

любов до Батьківщини

і лють до ворогів.

О зброє щастя, слово,

я жить з тобою звик!

Ти — квітка у любові,

в ненависті ти — штик.

[1960-61]

* * *

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки…

В'яне серце моє од щасливих очей,

що горять в тумані наді мною…

Розливається кров і по жилах тече,

ніби пахне вона лободою…

Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..

Де ви бачили більше кохання?..

Я для неї зірву Оріон золотий,

я — поет робітничої рані…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,

простягає до зір свої руки…

В день такий на землі розцвітає весна

і тремтить од солодкої муки…

1922

ВОНА ПІШЛА

Вона пішла, як це не раз робила.

Вже пізня ніч. Її усе нема...

І тьма зорить у вікна, як могила

мого кохання, зла й холодна тьма.

Усе дзвенять, летять мої хвилини

у тишині... Я слухаю їх дзвін,

прозорий дзвін, що з кров’ю в жилах лине...

Й годинник б’є: один... один... один...

Один?! О ні! Мої зі мною думи,

І я лечу немов на крилах їх...

Заходить день... З коханою в саду ми,

де жовтий лист в алеях голубих

шумить під кроком вітру молодого,

що теж зайшов закоханий у сад,

як ми... О даль, о радісні дороги,

о губ твоїх солодкий аромат!

І хай тебе нема в цю ніч зі мною,

І, може, ще багато буде їх,

таких ночей, поглиблених журбою

моїх чекань, зітхань моїх тяжких.

Але тобі за щастя днів прожитих,

тих днів, коли мене любила ти,

я на уламках мрій моїх розбитих

бажаю з іншим радості знайти.

Коли ж його ти приведеш до мене

і скажеш тихо: „Я його люблю...”,

я, почуття скоряючи шалене,

твою любов з другим благословлю,

щоб лише пили ці очі, сині й милі,

чужих очей сіяння золоте...

А я умру. І на моїй могилі

кохання квітка сумно розцвіте,

така барвиста, в росяним інеї,

така багряна, ніжна й молода...

І соловей, ридаючи над нею,

тобі про мене, може, нагада.

19.ХI.1949

* * *

Як же мене дихати, як мене ходити,

як мене дивитись, розмовляти як?..

Бо без тебе думи – наче голі віти,

як під гострим вітром облетілий мак.

Як мене співати, як життя любити

серцем, що належить лиш тобі одній?

Бродить полем осінь, покосили жито,

весело всім жити в стороні моїй...

А мені так сумно й страшно так без тебе,

хоч весна у душах, а в моїй – зима.

Я дивлюсь на небо – і чорніє небо,

я дивлюсь на сонце – а його нема.

29.ХI.1949

***

Айстри задумані, квіти останнії,

осені пізньої сльози багрянії…

Сумно шепочеться вітер над вами,

і обмиває вас небо дощами.

Ви як любов, що весни не зазнала

і як вечірня зоря одсіяла.

Айстри задумані, квіти останії,

осені пізньої сльози багрянії…

1955

ВАСИЛЬКИ

Васильки у полі, васильки у полі,

і у тебе, мила, васильки з-під вій,

і гаї синіють ген на видноколі,

і синіє щасті у душі моїй.

Одсіяють роки, мов хмарки над нами,

і ось так же в полі будуть двоє йти,

але нас не буде. Може, ми квітками,

може, васильками станем — я і ти.

Так же буде поле, як тепер, синіти,

і хмарки летіти в невідомий час,

і другий, далекий, сповнений привіту,

з рідними очима порівняє нас.

* * *

Я Вас любив, а Ви ніколи

мене любити не могли,

і от погасло сонця коло,

й мої троянди одцвіли.

Немов підрізані ножем,

як і моя надія світла,

о, як вони тяглись до світла

крізь тьму з благанням і плачем!

Але не вбить любов чудесну,

що так сіяла в їх сльозах…

Вони умерли, щоб воскреснуть

в моїх закоханих піснях!

Надруковано "ПЧ" № 12 (24) грудень 2005

Запись была опубликована: glavred(ом) Суббота, 17 декабря 2005 г. в 18:29
и размещена в разделе Творче свічадо.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта