?> Вони живі, поки ми пам’ятаємо їх | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.

Вони живі, поки ми пам’ятаємо їх

 1

„І золотим пером записані рядки”. Із такою назвою  у Київському міському  Будинку  вчителя пройшла доброчинна акції Міжнародного благодійного фонду Святої Марії, що була присвячена пам’яті наших співвітчизників, які своїм життям, творчістю і розумінням громадянського обов’язку вписали яскраві сторінки в історію України.

Вже котрий раз, стараннями чудової жінки,  беззмінного президента фонду Г.В.Матіко-Бубнової, прийшли люди на поминальний захід-реквієм. Зібрання вшанувало  пам’ять працівників правоохоронних органів, пожежників, військовослужбовців, які загинули, виконуючи свій громадянський обов’язок.  

У цьому скорботному переліку золотими літерами написані й імена багатьох моїх колег та друзів, які вибрали нелегкий шлях служіння журналістиці, професії, що потребує не тільки суто професійних навичок та певного життєвого досвіду, а й передусім високих моральних якостей та особистої сміливості й мужності. Професію журналіста слушно називають небезпечною. І не тому, що журналісти гинуть у гарячих „точках”, або їх відстрілюють  за правдиві принципові публікації, а, насамперед тому, що ця професія вимагає повної самовіддачі, жертовності, щоденного трудового подвигу. Бо тільки це дає право носити високе звання журналіста. Його оголений нерв повинен гостро й боляче реагувати на всі негаразди у нашому житті, не давати  залишатись осторонь від нагальних питань сучасності, допомагати у формуванні  громадської думки та, в разі потреби, спонукати бити у дзвони на сполох.

PB300051PB300054

PB300058PB300059

…Церковний передзвін та духовна молитва, що пролунали у залі, подумки повернули мене до трагічного  квітня 1986 року, коли дзвони Чорнобиля сповістили про страшну біду. Тоді  першими у двобій із ядерним демоном, поряд із рятувальниками-пожежниками,  ступили й люди творчих професій: журналісти, фотокореспонденти, кінооператори. Високу ціну заплатили  вони за свою жертовну працю. Тому й пожинає смерть свої щедрі жнива саме завдяки одній із найстрашніших і досі невиліковних хвороб, спровокованої опроміненням... Тож і читаємо ми про передчасну смерть Івана Лисенка та Миколи Гуменюка – головних редакторів газети «Говорить і показує Україна», фотокореспондента газети «Вісник Чорнобиля» Михайла Загреби, Тетяни Макляк з Республіканського радіо, Сергія Тітова, фотокора газети «Ленинское знамя», котрий робив перші після катастрофи знімки на ЧАЕС, оператора Київської державної телерадіокомпанії, котрий знімав Чорнобильську трагедію, Юрія Шевченка, колишнього головного редактора газети «Вечірній Київ та «Прапор комунізму» Олега Ситника, кореспондента газети «Київський вісник» Антоніни Тітової, заступника головного редактора газети «Факти й коментарі» Лідії Яковенко, журналістки і поетеси Клавдії Білич.

Назавжди залишилися серед нас і відомі в Україні публіцисти, справжні патріоти і майстри пера, котрі являли своєрідний приклад професіоналізму і журналістській самовіддачі – Зіновій Кулик, інтерв’ю якого із славетними людьми різного рангу і посад можна назвати золотим фондом української журналістики, колишній голова  Національної Спілки журналістів України Євген Вербило та багато інших. І скрізь – онкологія, онкологія…

Серед цих імен я хотів би згадати й свого друга, колишнього Голову Київської спілки журналістів Ігоря Івановича Засєди. Його завжди хвилювали питання виховання молодого покоління журналістів, соціального захисту ветеранів, що пройшли нелегкий і не завжди  усипаний трояндами життєвий шлях. У своїй практичній роботі він прагнув повернути Слову загублену цінність і відстоював наше право на волю  говорити правду.

Катастрофа на Чорнобильської  АЕС застала його на посаді власного кореспондента Агентства преси „Новости”. Одним з  перших  журналістів, Ігор виїхав у Чорнобиль і  став літописцем трагедії планетарного масштабу. Бажання довідатися про те, що трапилося, допомогло  йому домогтися особистої зустрічі й інтерв'ю з академіком Веліховим у період самої напруженої роботи з ліквідації наслідків аварії. Разом з академіком він облетів на вертольоті жерло  зруйнованого атомного реактора, що випромінював невидимі й не відчутні хвилі  смертельної радіації. Він став  одним із перших журналістів, які розповіли людству правду про жахливу катастрофу. Сумлінність  журналіста, громадянська мужність, вірність професійному  обов’язку призвала його до цього відповідального  та ризикового служіння.  

Як потім мені розповідав Ігор, у нього не було навіть простого полотняного  респіратора, що б закрити порожнину рота й носа від  радіоактивного пилу й кіптяви.

Чи не це стало причиною його тривалої хвороби й передчасного відходу з життя?

У теперішній час  часто густо натикаєшся поглядом на сумні рядки некрологів, де слово Чорнобиль звучить як «прискорювач» невтішного переходу за межу буття. Нові імена, а, значить, і нові зарубки болю у наших серцях.

Імена, імена...Їх об'єднує одна загальна риса – причетність  до подій  сучасності, неспокій, вболівання  за майбутнє Батьківщини, за долю багатостраждального українського народу й патріотичне служіння обраної професії.  Їхнє  життя не страчено марно. Вони з нами й сьогодні. Розпочату справу продовжують їх колеги.

Серед них Олег Гусєв, у минулому кореспондент газети «Правда» по Україні. Він  із тих, хто у перші дні трагедії увійшов до небезпечної зони, збираючи по крупицях інформацію про подвиги і героїзм ліквідаторів наслідків аварії на атомній станції. В його творчому доробку понад  десятка книг, де  пером та фотокамерою документально зафіксовані події „чорнобильського року”.

Юлій Сафонов – голова Спілки журналістів  чорнобильців, відомий журналіст, автор книг та багатьох публіцистичних виступів у пресі. Чорнобилець, військовий журналіст генерал Геннадій Курдаков, який  на протязі тривалого часу активно захищає  соціальні права постраждалих військовослужбовців, «воїнів Чорнобиля».

Поряд із ними журналіст Анатолій Колядін. У 1986 році він працював на четвертому блоці. Через кілька годин після аварії його по тривозі викликали на «робоче місце». Три дня він не покидав станцію. Втратив здоров’я, переніс безліч операцій, але знайшов сили повернутись до життя. Із своєї ініціативи і на власний кошт заснував газету «Пост Чорнобиль», яка порушує гострі питання безпеки атомної станції, розв’язання цілої низки проблем із дотриманням чорнобильського законодавства, зокрема компенсації ліквідаторам за втрачене здоров’я. Ці питання набувають особливої актуальності напередодні відзначення 14 грудня Дня ліквідатора.

Зрозуміло, на поминальному реквіємі йшлося не тільки про журналістів. Ведуча, народна артистка України Тамара Стратієнко, знайшла щирі слова подяки й тим, хто захистив нас від біди, хто прийшов на допомогу у скрутну годину, хто сказав: «Якщо не я, то хто?!»

Мабуть-таки, ми прогнівили Бога, що за останній час на нашій грішній землі сталися катастрофи, пожежі… Кожен день у ЗМІ з’являються імена загиблих, які поповнюють списки офіційних зведень та рапортів.

Сержант внутрішньої служби Роман Черненко ціною власного життя вирвав із смертельної пастки мешканців палаючого дев’ятиповерхового будинку. Працівник карного розшуку Юрій Мостовенків загинув, захищаючи громадянина від пограбування. Слушно до залу звернулась ведуча: «Люді добрі, чи ми вже зовсім збожеволіли, чи то вже механічна цивілізація повбивала в душах залишки моралі та розсуду?» Як витримати та вгамувати біль рідним, коли через нелюдів, водіїв-дикунів гинуть їхні діти або батьки, виконуючи професійні обв’язки?

Крає душу безглузда смерть чарівної дівчини, інспектора ДАІ Людмили Чередник, яку на Хрещатику у перший її робочий день збив водій-лихач. І знову повідомлення – «загинув на посту від наїзду автомобіля, водій якого був у нетверезому стані».

Так, на посту. Вони й сьогодні на посту, виконують свій професійний обов’язок. Тільки безмежна любов до Батьківщини, до людей, дає сили переступити смерть та увійти у безсмертя.

Народна мудрість стверджує – «Мертві живі, поки ми їх пам’ятаємо». І з цим не можна не погодитись.

Юрій СЄДИХ,

Президент асоціації «Міжнародне співробітництво» НСЖУ,

професор, учасник ЛНА на ЧАЕС у 1986 році

Надруковано «ПЧ» № 23-24 (71-72 грудень 2007

Стаття надається у скороченому вигляді.

Повністю матеріал надрукований у газеті «Урядовий кур’єр» №324 від 13 грудня 2007р.

Запись была опубликована: glavred(ом) Воскресенье, 23 декабря 2007 г. в 1:27
и размещена в разделе Новини, Соціальне партнерство.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта