?> Хижняк Любов Миколаївна | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
19.03.2016, рубрика "Поезії"

Куди ведуть оці дороги!

Хижняк Любов Миколаївна народилася в селі Олександрополі Дніпропетровської області Петропавлівського району. Навчалась в Харківському державному педагогічному інституті на філологічному факультеті за спеціальністю російська мова та література. Зараз проживає в селі Долматівка, Голопристанського району, Херсонської області.

32 рік працює  в Долматівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. З 2002 року працює  директором даної школи.

Захоплюється поезією, історією, фотографією. Зі шкільних років пише вірші. Має сім’ю, двох дітей і одну онуку-школярку.

Куди ведуть оці дороги!

Стоїть старенька край порога...

Куди ж ведуть оці дороги?

А вітер віє, шелестить,

Над нею сонце і блакить.

У лісі терен розквітає.

Із дубом поруч виростає

Берізка ніжна, чепурна,

Розкішна, біла бузина.

І придивляється старенька,

І уявляє, як маленька,

Тут бігала, росу збивала,

І квітку в косу заплітала.

Під бузиною всі ховались,

Коли у схованочки грались.

А дуб - дубочок був маленький,

Але гілля вже мав міцненьке.

І хлопці не боялись впасти,

І дерлись в гору, ну і хвасти.

А ми, дівчатка, їх шукали,

І дуже голосно гукали...

Старенька згадує, стоїть...

Сльоза в очах її бринить.

Сама зосталася, одна

В селі залишилась вона,

Та ні, старенькі є сусіди,

З якими всі ділили біди,

Хоча біда була одна.

Вона, як чорна сатана,

Одним крилом накрила всіх.

Тут не звучить дитячий сміх.

Сміятись нікому уже -

Тут радіація повзе.

Повзе, біжить, летить, вбиває.

Надію нам не залишає.

Біда накрила все довкола…

Колись стояла поруч школа.

Вона і досі ще стоїть,

Та вже дзвінок тут не дзвенить,

І дітлахів вже не чекають,

І двері їм не відкривають.

Берізка всохла, світ завмер,

Ми не живемо тут тепер.

Чорнобиль - страх, чорнобиль - жах,

Як ворон чорний хижий птах.

Він прилетів і вмер із нами.

Блукаєм зараз ми лісами,

Шукаєм сад, город і квітку,

Шукаєм лебедя й лебідку.

Що прилітали й дивували,

Своїм коханням чарували.

І згадує старенька, плаче,

Очами вже погано  баче.

І руки висохли й душа.

Лише надія не згаса,

Що це останнє в світі лихо.

Навкруг так стало тихо, тихо...

Стоїть старенька край порога,

Куди ж ведуть оті дороги?...

Куди ведуть? Ніхто не знає,

Цей край екскурсії чекає!

А ми, ми плачем кожен день

Ми не співаємо пісень.

Звучить мелодія туги.

Все мертве, чорне навкруги.

Чорнобиль - страх, Чорнобиль - жах,

Як ворон чорний хижий птах.

Запись была опубликована: glavred(ом) Суббота, 19 марта 2016 г. в 8:30
и размещена в разделе Поезії.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта