?> ХТО МИ—ГЕРОЇ ЧИ ЖЕРТВИ? | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
23.10.2009, рубрика "Підрозділ № 6033"

ХТО МИ—ГЕРОЇ ЧИ ЖЕРТВИ?

Кор.:-- Я дивилася на них таких зовні молодих і ду­жих, і не хотіла вірити, в уяві не вкладалося, що пе­реді мною  по суті, дуже хворі люди, в яких чорно­бильська зона забрала здо­ров'я і міць, натомість об­дарувавши різними діагно­зами, на перший погляд, ні­би й не пов'язаними з опро­міненням, радіацією.

А ще слухала їхні роз­повіді — прямі й безпосе­редні, вони пробиралися до журналістського пера, до читачевої уваги довгих чотири роки, НІ, навіть улітку 1986-го ми не писали дзвінких рапортів про трудові вахти і героїчну самопожерт­ву наших земляків у зоні. Ми просто мовчали, позбавпені інформації, жадібно черпали її, припадаючи до телеекранів, центральних газет.  А там... Чого там тільки не було — аж до захоплених репортажів про риболовлю на Прип'яті І Дніпрі, до гли­бокодумних запевнень, що в Києві, завдяки постійному миттю, радіаційний фон на­віть менший, ніж до аварії, що повітря навіть чистіше І киян та й всю Україну мор­дує не радіація. а радіофо­бія... Тільки правди не було.

Нас дурили, нам брехали, бо десь у високих кабінетах було вирішено, що так кра­ще. Правда, і то не вся, продирається через відомчі бар'єри і безглузді заборо­ни. Давайте послухаємо її-вслухаємося в її глибокий зміст. Я вірю цим людям, я вважаю, що вони заслуго­вують на особливу турботу й увагу. Читайте крик їхньої душі і думайте, думайте. І дійте, бо Чорнобиль не мо­же    повторитися!

 Додаток

М.М. Біленчук:— Що для мене Чорнобиль, що мене болить оці чотири роки? Найперше враження — це справжня дружба, вза­єморозуміння усіх, хто їхав на ліквідацію аварії.

Нас зібрали з різних районів, з різних населе­них пунктів на початку липня   1986.-го,     оселили на збірному пункті у Калуському районі.  Але який це пункт—важко повірити, що нас охороняли 35 охо­ронців, озброєних автоматами і пістолетами, у їхньому розпоряд­женні були навіть собаки. Про це ніхто ніколи не говорив, нам би й не повірили. А нині ми мусимо сказати правду. На­віть побачення дозволялося не більше, як на 15 хвилин.

Ми займалися дезакти­вацією приміщень тре­тього, четвертого блоків АЕС. гасінням пожеж у тридцятикілометровій зо­ні, промивали підхід до станції, ті місця, де скидали радіоактивний гра­фіт. Хто бачив фільм «Два кольори часу», пам'ятає кількахвилинні епізоди, коли доводилося вручну, лопатами очищати від його   осколків   дах.

У загальному на АЕС ми щодня бували зміну – шість  годин, але безпо­середньо разовий вихід для виконання завдання тривав   кілька хвилин, не більше.  Я пожежний,  Юрій Орловський дозиметрист.  Кожен бойовий розрахунок мав одного дозиметриста. І саме цим хлопцям було найважче — вони йшли першими. Видали спеціальні нагромаджувачі радіації, повідомили: якщо наберемо 25 рентген, будуть нам оплачувати   за   роботу   у п’ять разів більше. Але хто рахував ці рентгени?!

Лише кілька разів брали ми з собою ці нагромад­жувачі, бо почали користуватися просто розрахунковим, новим методом. Іонізація настільки була сильна, що відбувалося самозагорання лісів і торф’яників.

 Додаток 2

Р. М. Молинь:— Ми працювали в загальному майже два місяці. Є відповідний запис у військових квитках. Протягом літа, ви знаєте, не було дощу, спе­ка страшенна, Білий по­ролон распіратора ставав рожевим  від   пилюки.

М. М.  Біленчук: —   Ми жили у наметовому міс­течку в лісі. Приїжджали до нас і В. В. Щербицький, і М. І. Рижков, і ке­рівники нашої області І. Г. Посторонко, В. О. Бойчук двічі побували там, золоті гори нам обі­цяли, казали, що ніколи нас не забудуть, але далі розмов справа не пішла.

 Кор.:— У мене є до вас питання.  Влітку 1986 року точилилися вперті розмови, що саме спиртним вимивається стронцій з організму. З другого бо­ку, очевидці розповідали, що в зоні — сухий закон. З чим стикалися ви?

Р. М. Молинь:- П'я­них у зоні не було, ніякого спирту, вина, горілки нікому не видавали. В усякому разі- коли ми приїхали на станцію. У перші дні справді були такі випадки, як нам розповідали  очевидці.

Радіація тим найбільше страшна, що вона невидима, її не чуєш навіть на запах. Це не вибух, не вогонь. Лише поступово залишають сили, тягне на сон, з'являється апатія. Страшні процеси відбу­ваються в організмі, та спочатку й  вони непоміт­ні.

Спершу було страшнувато, а далі звиклося. Тим більше, що навіть у межах кількох метрів ду­же різний фон. Коли на­трапляли на велике випромінення, відчували легке потепління — пізніше вже й по цьому орієнтувалися.

М. Ф. Пасайлюк:— Ін­формації правдивої не ді­ставали жителі України. Навіть по телебаченню по­казували, що на станції ходять без масок. Не могло такого бути! А ко­ли ми поверталися додо­му   нас просили лише про одне:  не сійте паніку,  все нормально.

Ю.Д. Орловський: — Ми всі повернулися додому хворими. Я, напри­клад, не маю сили пра­цювати. Інші теж дуже швидко втомлюються. Хо­тілося б справді якоїсь трошки більшої уваги. Але де вона? Перебувала моя сім'я на загальній черзі на квартиру, були ми 103. А тепер переві­рив — а ми вже 112. V мене є навіть довідка, що всі мої хвороби пов'я­зані з Чорнобилем, але кого вона цікавить? З нас вимагають: покажи доку­менти в яких написано про ваші пільги. Де ми можемо їх взяти? Та хіба я мав би шукати ті поста­нови? Ми залишили здо­ров'я при ліквідації най­страшнішої в історії люд­ства аварії, а ще більше треба його тратити у бю­рократичних   кабінетах.

М. М. Біленчук: Зда­ється, прислужників ко­лишнього міністра охоро­ни здоров'я Романенка ще чимало залишилося. І се­ред вашого брата журна­ліста були такі, які підтасовували факти гово­рили, що птахи , живуть у зоні. Які птахи?! Ви зна­єте, яке враження справ­ляє німий літній ліс? Ні співу пташиного, ні щебету,

мертва тиша, ніби в глухому тунелі.

Метал, заражений у зоні не підлягає переплавці. Його просто ховають у землю. А люди? Ті люди, що пройшли через Чорнобиль, через ра­діацію, мусять нині ходити відомчими кабінетами ви­шукуючи правди. Багато лі­карів і не думають пов'язу­вати їхні численні діагнози хвороб з опроміненням. Чо­му така ситуація? Чому ми такі байдужі, звідкіля ці панцери неуваги? Довго про це міркували учасники зустрічі. Поодинці вони безсилі вирішити власні проблеми. А разом? Разом їм, можливо, буде легше відстоювати свої ж законні права. Тому в неділю, 22 квітня зібралася частина з них на своєрідні установчі збори. Обрано оргкомітет, його головою став М. М. Біленчук. Тим­часово вони працюватимуть у редакції, поки їм не буде виділено відповідного при­міщення.

Я була на їхніх зборах, слухала їхні схвильовані опо­віді, сповнені болю й образи за байдужість і неувагу і з думки не йшло, що переді мною люди, яким треба низь­ко вклонитися за те, що вони своїм здоров'ям розпла­тилися за наш власний спокій Відносний — бо радіо­активна пляма повзе по українських чорноземах, народжуються хворими діти і в чотири—п'ять років вми­рають від  лейкемії...

Але вони зробили все, що від них залежало, і навіть більше. І обов'язок держави, справа честі кожного з нас якщо ми й справді Люди, допомогти їм, підтримати у нелегкій   боротьбі   за   життя.

Л.ГОРОДЕНКО

Передрук з газети «Радянська Гуцульщина» №50, 26 квітня 1990 року.

Запись была опубликована: glavred(ом) Пятница, 23 октября 2009 г. в 11:28
и размещена в разделе Підрозділ № 6033.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

На сообщение "ХТО МИ—ГЕРОЇ ЧИ ЖЕРТВИ?" 2 комментария

  1. ModMag сказал(а):

    Решил помочь и разослал пост в соц. закладки. Надеюсь поднимется популярность.

  2. glavred сказал(а):

    Спасибо! Сайт выполняет социальную функцию, оказывает правовую помощь, работает над сохранением исторической памяти подвига ликвидаторов на ЧАЭС 1986 года, сохранением очень нужной для молодого поколения памяти жертв Чернобыльской катастрофы.
    Очень жаль, что большинство ликвидаторов не имеют доступа к интернету: возраст, болезни, уровень жизни являются причинами этого. Разве что через детей и внуков они смогут посмотреть наш сайт.
    Но сайт “Пост Чернобыль” нужен всем. Понемногу “обрастая” материалами, как дерево ветками и листьями, сайт превращается в интересную энциклопедию Чернобыльской катастрофы. Это и было основной целью регистрации газеты “Пост Чернобыль”.
    С уважением,
    Анатолий КОЛЯДИН

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта