?> Як живеш, припятчанин? | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
27.05.2004, рубрика "Спогади"

Зустріч крізь роки

Усім колишнім прип’ятчанам відомий фотоальбом “Прип’ять”, який був виданий саме навесні у 1986 році.

На центральному розвороті цього альбому є фотографія, де серед “мільйону” червоних троянд, що на проспекті Курчатова крокують дві гарнесеньких дівчинки, дві сестрички. Одна в жовтому платті, друга – в червоному. Ідуть щасливі та усміхнені, ще не відаючи, що у них попереду. Як склалася їхня доля?

Випадково, на одному із заходів громадської організації “Діти Чорнобиля”, якою керує Валентина Миколаївна Пастушина, я довідався, що зараз ці милі створіння живуть на Оболоні, у старшої із них Ірини, вже свої такі дітки підростають. Ірина нам і розповідає про своє життя. Упевнені, що читачу це буде цікаво.

Анатолій КОЛЯДІН

Девчата-из-Припяти

Людей... охопило передчуття страшного, неминучого, можливо саме тому не було паніки

Жили ми в Прип’яті, в центральному будинку по вул. Леніна на 8 поверсі, звичайною сім’єю в 5 чоловік: батько – голова сім’ї, мама та 3 діточок.

Батьки виховували в нас любов до краси. Природу пізнавали гуляючи по м. Прип’ять, вивчаючи назви дерев та квітів, регулярно виїздили за місто в ліс відчути смак брусниці, чорниці, голубики, подихати повітрям з ароматом сосен, а також назбирати найсмачніших грибів, які в житті виглядали набагато статечнішими, ніж у книжках – від звичайної лисички до королівського білого гриба. Ну а річка, яка дала назву містечку, славилась своєю рибою та веселками під час “грибних дощиків”. Заняття спортом – легка атлетика, гімнастика, танці, ковзани, лижі – давали енергію та здоров’я, жагу до життя. Ми з сестрою вірили в ляльок та Діда Мороза… Брат мріяв про авіацію. Кожного дня у вікно, з розмаїттям краєвиду, врізалась труба, про яку знали лише одне слово – “станція”. Відстань до неї була лише 2 км.

Суботній ранок 1986 року залишив назавжди відбиток в пам’яті – день, після якого подорослішав. В повітрі відчувався дивний присмак – неправда, що радіація не пахне. День видався надто сонячним. Вже біля школи увагу привернула дивна тиша – перед школою не було людей. На прохідній впускали, але не випускали нікого. Тільки пошепки говорили – “на станції вибух”, “станція взірвалась; щось на станції сталось – в лікарні є жертви”. А потім були йодні пігулки та попередження вчителів пересидіти деякий час вдома.

А сонце кликало гуляти: його зустрічали діти в пісочницях і люди в захисних робах та протигазах.

Вдома чекала збентежена мама – у вікні звичний пейзаж міста змінився на трубу з вогненним полум’ям з даху та метушня людей. Картинка була чіткою.

На другий день не було звичайного ранкового чаю з варенням та млинцями, а миття підлог в рукавицях з розчином та сусідка з проханням уважно слухати радіо, щоб не пропустить оголошення про евакуацію. “Невже все так серйозно?”. О 10 годині нарешті жіночий голос повідомив про аварію та евакуацію і о 14 годині повиходили на вулицю знову до сонечка, але тепер більш “яскравого”. Через пару годин з’явилися автобуси та люди зі списками. Деяких мешканців, котрі не хотіли залишати житло, примусово “заставляли” вийти до під’їзду вниз, покинути свої квартири. Автобус, в якому сиділи ми, заполонила холодна тиша. Людей, здавалось не підозрюючи нічого, охопило передчуття страшного, неминучого, можливо саме тому не було паніки. Дехто спробував “розрядити” обстановку, але, ніким не підтриманий жарт завис у повітрі. Автобус розмежовував життя відстанню у безліч літ на “до” та “після”, залишаючи від мальовничого міста тавро на кожному мешканцеві – “чорнобилець”…

З села, в якому потім людям довелося ночувати просто неба, нам “пощастило” дістатися Харкова, де жили наші родичі. Саме вони посприяли нам в обстеженні при Харківському Інституті Радіології. Лікарі шукали прилади, якими можна було б визначити ступінь нашого забруднення (особливо волосся, яке всмоктало найбільшу кількість радіації від будинку, до якого притулялися, очікуючи автобус) – їхні дозиметри зашкалювали. Спантеличені лікарі змушені були одягнути повний комплект захисного спецодягу. А повідомлення про аварію так і не було. Мене з сестрою обстригли наголо, постійно заводили в душ та безперервно мили пральним порошком, бо не було дезактивуючих засобів. Ми не розуміли, чому медперсонал намагався не наближатися до нас і для чого ми в тій лікарні – адже ми не хворі …

Відчуженість від світу ми відчули на собі одразу після виходу з лікарні – школа, до якої ми тимчасово були зараховані, не надто радо вітала нас. Діти навіть боялися розмовляти з нами. Ми постійно відчували себе ізгоями …

Табір “Молода гвардія”, що в м. Одеса, на півроку став нашим домом, - більше схожим на інтернат, де нас трьох навідували батьки, приїжджаючи з “вахти”. “Мамо, забери нас додому, – просили ми, – ми все-все будемо робити, будемо допомагати, мити підлоги з дезактиваторами кожен день, тільки не лишай нас більше тут”. А мамі просто не було куди нас забрати – вона чекала квартиру …

В кінці жовтня ми отримали житло та з радістю приїхали звикати до нового місця проживання, оскільки в таборі нестерпно набридло бути “чорнобильськими їжаками”, “радіоактивними” та “безпритульними сиротами”. Тоді ми ще не здогадувались про попереджених “київських дітей” в школі, та людей взагалі, відносно “небезпечних”, “заражених радіацією” та “нахабних чорнобильців”, які “позаймали їхні квартири”, “приїхали на їхній хліб”, “в їхні лікарні”, “на робочі місця” та зухвало претендують на отримання пільг та компенсацій. “Всьо етім чернобильцам”. Весь жах тільки починався. До важкої адаптації додалися хвороби, моральні зриви (мама, переживши трагедію, отримала інвалідність по психічному захворюванню, одним з пунктів діагнозу є виражена дезадаптація).

Перші роки після аварії нашими почуттями маніпулювали, даючи надію повернутись в Прип’ять, підтверджуючи це тимчасовою пропискою. Ми жили “на валізах”, а влада намагалась замовчувати наслідки аварії, про те що кожна прип’ятська сім’я регулярно отримувала звістку про померлих знайомих, родичів. Помирали переважно від ОРЗ, а не від променевої хвороби, яка була справжньою причиною хвороби, оскільки діагноз “променева хвороба” лікарі не наважувались ставити, боячись робити зв’язок з Чорнобилем. Невидимі причини смерті та незвичайні вияви хвороб лякали людей. Тому уряд назвав це все – “радіофобія”. Медичні картки з історії хвороби зникали.

Бажання жити змушувало мою сім’ю шукати методи адаптації, які сприяли б поверненню здоров’я і входженню в нормальне русло життя: купатись в ополонці, займатись спортом, їсти цілими днями гречку (японці рятувались від проявів ядерних вибухів – роблячи витяжки з гречки).

Дети-Мохник-в-троем

Минуло майже 18 років, а ми так і залишились непотрібними для влади та безпорадними в душі. Зараз я маю 27 років, в мене підростають троє діточок, і як колись мої батьки намагаюсь виховувати в них любов до краси, те що вони могли нам дарувати до аварії, та з болем в серці помічаю надзвичайну вразливість моїх дітей не тільки моральну, а й фізичну, попри всі старання запобігти їх. Нерегулярні виплати смішних сум компенсацій передбачених законом для чорнобильців, а також знущальницькі, абсолютно протизаконні 3.30 грн. на дитину шкільного віку не дають змогу підтримувати дітей належним харчуванням.

Я надзвичайно вдячна В.М. Пастушині, яка постійно знаходила змогу допомагати нам (коли я ще була дитиною і зараз) від фонду “Діти Чорнобиля”. А зараз В.М. Пастушина з допомогою Дона Дієго Суареса Море з Іспанії, за сприянням Б.М.Ф. “Діти Чорнобиля за виживання”, головою якого є Закревська Л.А., та своїми зусиллями змогла створити і очолити центр громадської організації “Діти Чорнобиля” Оболонського району в місті Києві. Валентина Миколаївна вже давно стала для наших діток “Чорнобильською мамою”.

Мій син виявив бажання відвідувати курси іспанської та англійської мови, які проходять при цьому центрі. Також відвідує заняття психолога. Психолог Марина Борзунова дарує дітям легкість та радість на душі і дітки з задоволенням поспішають на спілкування, і все це безкоштовно для дітей. При центрі працюють курси шиття та вишивки. Підготовку до школи проводить педагог Чорна Г.С., вчить читати і писати дошкільнят. А ще Валентина Миколаївна придбала тенісний стіл та ракетки. Кожна дитина може собі обрати заняття до душі в світлому, теплому приміщенні, до того ж атмосфера центру схожа на родинну, що різко контрастує з реаліями життя (школи, соцзабезу тощо).

Уважність та чуйність працівників центру (батьків-волонтерів, викладачів, зокрема Пастушини В.М.) позитивно впливають на моїх діток. А ще кожного разу після занять діти отримують фрукти, соки та інші вітаміни.

При центрі організовуються свята, в яких беруть участь, окрім дітей та викладачів, і самі батьки, там ми отримуємо запрошення на Новорічні ялинки, в цирк, на концерти, відвідуємо театри.

Я багатодітна мама і виховую дітей сама, тому, окрім моральної підтримки, потребую і матеріальної допомоги, а тут допомагають і одягом. Все це: курси, запрошення, одяг та фрукти, які дуже необхідні нашим ослабленим дітям, надаються безкоштовно. Я думаю, мами приєднаються до моєї подяки людям, які щиро допомогли створити цей центр і продовжують допомагають в роботі організації: Дону Дієго Суаресу Море, Закревській Л.А., батькам-волонтерам, спонсорам та держрайадміністрації Оболонського р-ну в особі Товкача М.В. та депутатам Київради Вільдману І.Л., Брезвіну А.І., Плачкову І.В., Бичкову В.В., депутатам райради: Добровольській О.М., Коломійцю В.В за участь в долі дітей, постраждалих внаслідок аварії на ЧАЕС. А також висловлю особисту подяку Пастушині В.М. - вчителю-методисту, педагогу від Бога, з великим стажем, яка всю душу та серце вкладає для реабілітації дітей та батьків; хоча сама на собі перенесла повною мірою всі тяготи наших поневірянь.

І всі ми сподіваємось, що організації, які спроможні зробити свій внесок у розвиток центру, будуть співпрацювати з його організаторами. Мені здається, що чорнобильські діти кожного району потребують такого місця, де можна було б знайти розуміння та спільне вирішення проблем, моральну підтримку.

Потрібно намагатись зупинити тавро “чорнобилець”, та не перекладати тягар цієї долі на наступні покоління…..

Ірина МОХНІК

Опубліковано ПЧ №5/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Четверг, 27 мая 2004 г. в 10:59
и размещена в разделе Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта