?> Ювілеї | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
29.10.2004, рубрика "Спогади"

ЗАКОХАНИЙ У ЖИТТЯ

11 вересня цього року виповнилося 110 років від дня народження генія українського кіно – Олександра Довженка.

Навіть тим, хто добре знає метра європейської і світової кінематографії, не зайве буде ще раз нагадати про людину, яка протистояла цілій системі, сперечалась зі Сталіним, примудрялась у радянському кіномистецтві сказати щось і про свій пригнічений народ, увібрала його кращі риси й щедро поділилася усім своїм надбанням з глядачами.

Довженко

“… Йому поставлять пам`ятник. Він буде вирізьблений не похилим, яким він був на старості, а прямий і ведвертий, з непокритою головою, лагідно замислений і засмучений від пізнання. В простягнутих уперед руках його будуть плоди – його дар людству. І на граніті його п`єдесталу буде написано: “Добрій людині” – так закінчується сценарій Олександра Довженка “Життя в цвіту”. Так могла закінчуватися й книга про самого Довженка. Хіба що з однією різницею – до останніх днів життя він був прямий і відвертий, юний і швидкий. А що сивий, то сивина у нього ще замолоду.

Геній нашого кінематографу народився 11 вересня 1894 року в сім`ї хлібороба в містечку Сосниця на Чернігівщині. Його батьки були добрі, роботящі люди високої моралі і сталих життєвих принципів. Дітей у родині було аж 14. Але, як гірко зауважує Олександр Петрович, “перемінний склад”: пошесті, важкі умови лишили жити тільки двох – Сашка та його сестру Поліну.

Батько, мати і вся родина з дядьками, дідами та бабусями глибоко любили природу, шанували землю-годувальницю. Від них Сашко й перейняв любов до землі, яку проніс крізь усе життя. Кращий його фільм так і називається: “Земля”. Сашкова мати неодноразово приказувала: “Люблю, щоб усе проізростало”. Ло цього ж прагнув і Довженко – і на ниві, і в душах, і в серцях людей.

Неписьменний батько усе зробив задля того, щоб його син дістав освіту, став культурною людиною. Малого Сашка віддають до школи – спершу початкової, згодом вищої початкової. А 1911 року – йому не було ще й сімнадцяти – Довженко вступає до Глухівського учительського інституту. Згодом навчається в комерційному інституті, далі – в Академії мистецтв.

Олександр Довженко працює вчителем, секретарем Київської губнаросвіти, завідує відділом мистецтва. Його призначають комісаром театру імені Шевченка. В ці ж роки він багато малює, віддаючи перевагу графіці, карикатурі. Свої дотепні малюнки друкує в газетах, підписуючись псевдонімом Сашко.

Потім його направляють у розпорядження Наркомату закордонних справ УРСР. Він їде на дипломатичну роботу до Варшави, а згодом – до Берліна. В Берліні якийсь час навчається живопису в приватній школі.

Із 1923 до 1926 року Довженко працює художником-ілюстратором харківської газети “Вісті”. Одночасно він починає робити плакати для ВУФК. То вже було ближче, принаймні, за призначенням, до кіно. Він був сумлінний працівник, вчасно й професійно виконував замовлення, але…

Але відчув, що не в цьому смисл його життя.

У червні 1926 року 32-річний маляр виїхав до Одеси, де влаштувався на роботу на кінофабрику як режисер.

На 33-му році життя О.Довженко розпочав усе спочатку.

Він не знав кінематографа, ніколи не працював із професійними акторами. Проте мав багатий життєвий і мистецький досвід.

Попередні роки його життя були ніби підготовкою до кіно, ніби акумулювали енергію, щоб потім перетворити на Довженкові фільми – поеми.

Наддеснянська чарівна природа, пісні, казки та “розповіді в лицях”, що так любо виконувала мати, праця художника-карикатуриста, живописні роботи, вчителювання і навіть перебування на дипломатичній ниві – все це потім “виплеснулось” у трансформованому вигляді на екран.

Довженко-Земля

Народжений Десною, зачарований Десною, Олександр Петрович створював кінокартини, що зачарували мільйони глядачів. Наче благодатна деснянська хвиля винесла його в кіномистецтво на своєму гребені – здивованого життям, закоханого в життя, як сказав він про одного зі своїх героїв, засмученого від пізнання.

Можливо, саме пізній прихід майстра в кіно і призвів до того, що період його учнівства був такий недовгий, скороминучий…

“Сумка дипкур`єра”, “Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”, “Щорс”, “Повість полум`яних літ”, “Зачарована Десна”, “Поема про море” – ці та інші стрічки відомі багатьом не лише вітчизняним, а й закордонним глядачам. А хто, скажіть не читав таких оповідань, як “Мати”, “На колючому дроті”, “Хата”, “Перемога”… А ще він писав п`єси, публіцистичні і мистецтвознавчі твори…

З повним правом Довженко міг пророче сказати про себе: “Я належу людству, як художник…”

26 листопада 1956 року вранці мали розпочатися перші павільйонні зйомки “Поеми про море”. На “Мосфільм” були викликані актори. На чорній дошці в робочій кімнаті знімальної групи останній малюнок, зроблений рукою Олександра Петровича, -- широкий екран, поділений на три рівні частини: в центрі мати гойдає колиску з немовлям, праворуч і ліворуч палають села, на цьому фоні солдати йдуть у бій. Та освітлювачі так і не ввімкнули юпітерів у цьому павільйоні: вночі зупинилося серце того, хто так гаряче, так натхненно готувався відкрити тут людям світи, тільки йому відомі.

Василь ГАЙДУК

Надруковано «ПЧ» № 10/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Пятница, 29 октября 2004 г. в 15:28
и размещена в разделе Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта