?> Залп „Аврори” не буде холостим | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
14.12.2006, рубрика "Кіно"

Залп „Аврори” не буде холостим

Із 30 листопада на екрани українських кінотеатрів вийшов художній фільм „Аврора, або що снилося сплячій красуні”. І хоча історія українського кінематографу налічує не один десяток років, і, не зважаючи на те, що після аварії на четвертому енергоблоці ЧАЕС минуло вже більше 20 років – це перший художній повнометражний фільм, присвячений Чорнобильській трагедії.

ХаратьянЛебеди

Зйомки стрічки проходили впродовж трьох літніх місяців у Києві, Донецьку, Чорнобильській зоні та Лос-Анджелесі. До речі частина сюжету фільму знімалася у Храмі Феодосія Чернігівського – „чорнобильського” Храму, що знаходиться на розі вулиці Чорнобильської та проспекту Перемоги.

Церковь

Храм Феодосія Чернігівського на вул. Чорнобильській в м. Києві

Головна героїня фільму – дівчинка на ім’я Аврора, вихованка дитячого будинку. Її роль виконала нова „зірочка” есендешного кінематографу – 15-річна киянка Настя Зюркалова.

У інших ролях – Олег Масленніков, Володимир Горянський та Римма Зюбіна.

Завдяки участі двох зірок – Дмитра Харатьяна та Еріка Робертса картина може розраховувати на зацікавленість з боку зарубіжного глядача.

Під час зйомокПідготовка до зйомок

Під час зйомок фільму „Аврора, або що снилося сплячій красуні”  у храмі Феодосія Чернігівського

Впевнений, що у цієї роботи знайдеться чимало критиків, які будуть настирно запитувати – а чому за стрічку взялася саме Оксана Байрак? Хто їй дозволив? А чому вона не зняла фільм про пожежних, міліціонерів, будівельників, солдатів МО СРСР, фізиків-ядерників? А чи не є цей фільм спекуляцією? А чому у роботі зайняті самі ці актори, а не інші?

 На все це можна легко відповісти – а хто заважав Мащенку чи Іллєнкам зняти свої фільми про Чорнобиль? Ви хочете ще одного „Мазепу”? Вам хочеться побачити секс всередині „саркофагу”?

У Храмі Феодосія ЧернігівськогоО. Олександр і Харатьян

Під час зйомок фільму „Аврора, або що снилося сплячій красуні” у храмі Феодосія Чернігівського

Про аварію на четвертому енергоблоці ЧАЕС відомо майже все. Знято десятки документальних стрічок. Навіщо нам ще один? До того ж якщо фільм зніматимуть пожежні, то вони розповідатимуть тільки про пожежних, якщо міліціонери – відповідно... Можливо, пора згадати й про інших?

Хіба страждання мешканця Чорнобильського району, який ніяк не міг собі уявити такого розвитку подій не менш жахливі, ніж пожежника, який роками служив поруч зі станцією у спокійній обстановці, готувався до боротьби зі стихіями, мав пристойну зарплату, хороше харчування, швидко отримав квартиру.

Якби за виробництво подібного художнього фільму узялися військові, то можна собі тільки уявити, яким був би результат. У роботі не було б ані слова правди, щоб, боронь боже, не зачепити нічиїх інтересів.  Не тому, що військові когось бояться – просто субординація, устав тощо. У кадрі були б генерали та полковники у парадних мундирах, які, сидячи за столом, під чарочку розповідали б нам небилиці. Кожен із них – герой, а інші – не приший кобилі хвіст... І про „нижніх чинів”, які тягли рукави на позначку 70 метрів, ніхто б і слова не сказав. Хто вони такі – гвинтики, а ми – вожді, це ми приймали рішення...

З цивільними простіше.

Які претензії до Оксани Байрак? Так, вона працює на дві держави – на Україну та Росію, власне, кажучи, на всеньке СНД. А було б краще, якби вона знімала на кіностудії Довженка нікому не потрібне кіно й пила горілку разом із Віктором Гресем у „Вавілоні”, критикуючи „братів по цеху” і при цьому нічого не роблячи сама? Байрак зняла типове кіно у своєму дусі – мелодраму. Тільки цього разу тема – надзвичайно серйозна.  Автор набила руку на серіалах і „жіночих” картинах. А тепер „дозріла” і до такого кіно.

Я вважаю, що фільм „Аврора” – просто чудовий. Тому що він розповідає про життя простої радянської людини, це погляд на аварію дівчинки, яка не розуміє, що таке „вибіг ротора генератора” чи  „йодна яма”.  Це картина не про аварію, а про її наслідки. Це розповідь про людину у екстремальній ситуації. У Чорнобилі справді був дитячий притулок. І куди поділися його вихованці і що з ними трапилося – нікого раніше не цікавило. Головне – закрити жерло палаючого реактора людськими тілами, не допустити витоку інформації, вивезти партійні архіви тощо.

Крім того, робота надзвичайно добра й красива.  Дуже легко було зайтися у крику, як один відомий керівник чорнобильської організації і просто називати винуватців. Можна було звести рахунки за допомогою камери, облити брудом партійну верхівку, послати прокльони на адресу радянської науки тощо.

Фільм не про це.  Він про мрію і надію, про віру.

Відомо, що Прип’ять 27-го квітня, а Чорнобиль в травневі свята вже були евакуйовані. Ну то що? Людей евакуювали, але вони потім поверталися до своїх осель.

Чого дівчинка прив’язалася до чужого дядька й поперлася до нього у пожежну частину (як я зрозумів, мова йде про ВПЧ-2 по охороні ЧАЕС).  Тому що головна героїня – „кругла” сирота. Дитині просто ніде було святкувати свій день народження, крім дитячого будинку. Чого вона лишилася ночувати у воєнізованій пожежній частині?  А куди їй було квапитися – на роботу?  Власного помешкання у неї не було.

Так, сюжет „притягнутий за вуха”. Але мешканці Чорнобиля та Прип’яті отримали велетенську дозу радіації не залежно від того, на якій відстані до станції вони знаходилися.

Хіба неправда, що цивільне населення Чорнобильського району фактично було залишене напризволяще зі своїми проблемами? Коли їх евакуювали? Щоб не допустити паніки, їх вивезли централізовано, організовано в самих найкращих традиціях радянської влади... Хто й коли у нас думав про людей? Скільки речей вони змогли узяти із собою? Скільки сімейних реліквій залишилося у „забруднених” смертельними дозами квартирах і приватних будинках?

Я дуже радий, що у стрічці знялися такі актори, як Дмитро Харатьян.  Нарешті я його побачив не у ролі героя-коханця,  нарешті він змінив амплуа і перестав роздягатися у кадрі. Нарешті мушкетер і гардемарин повісив на гачок свого широкополого капелюха, витер від крові ворогів шпагу й віддав її до історичного музею. На прикладі його героя, „зажертого” митця, який втік на Захід і досягнув там слави, ми бачимо прозріння.  Лише поламавши ногу „під кайфом” і потрапивши до лікарні, Астахов розуміє, що таке чужий біль.  Він, колишній громадянин СРСР, вперше в житті допомагає людині, яка постраждала від опромінення.   До цього його просто не хвилювали такі проблеми. Він міняв квартири, машини, костюми, жінок.

Ім’я головної героїні – Аврора.  Ім’я трохи незвичне для радянської дитини.  Можна було назвати її Таня, Маня, Ксеня, як завгодно.  Але „аврора”  – це ранкова зоря, це надія, а не тільки крейсер, що брав участь у російсько-японській війні.

„Аврора” – це перший добрий людяний художній фільм про Чорнобиль.  Впевнений, далі за ним підуть інші стрічки. Це перший український фільм, висунутий на „Оскар”. Немає значення, чи переможе він бодай у одній категорії. Головне – він увійшов до конкурсу, всупереч усім правилами і нормам.  І те, що його включили – вже свідчить не лише про „пробивні” якості режисера, а й про увагу до чорнобильських проблем на заході...

Валерій СЕРДЮК

Надруковано «ПЧ» №23-24 (47-48) грудень 2006

Запись была опубликована: glavred(ом) Четверг, 14 декабря 2006 г. в 10:06
и размещена в разделе Кіно.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта