?> Житейські історії | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
26.03.2004, рубрика "Спогади"

До схід сонця вставала

Моїй мамі –Єфросинії Гнатівні присвячується

Ми з Михайлом – ровесники. Життя у нас склалося так, що десятирічку ми закінчували в різних школах – він в одному селі, а я – в іншому. Мишко часто навідувався до мене додому, разом розв’язували задачі, писали шкільні твори.
– Чудом урятувалася дитина... Марія прямо у смерті з рук вихопила свого єдиного сина, - якось сказала мені мати. – Це ж треба таке...
– Що ж трапилося з Михайлом, – пристав я до матері. – Розкажіть...
– Гаразд, – мовила вона якось стиха, немов боячись, що хтось підслухає чужі одкровення. – Але ти нікому про це не розказуй... Навіть Мишкові. Хлопець має довідатися про це лише від своєї матері...

Минули роки. Але навіть після того, як Михайло вже знав деякі подробиці зі свого дитинства, він однак, нікому про це не розказував.
Але, зважаючи на давність, я розповім про те, що трапилося тоді, змінивши імена героїв.

Марія була безмежно рада первісткові. Увесь день милувалася сином. А він же – як скоринка житнього хліба. Прибалакувала до нього та прицмокувала язиком від ранку й до вечора.

А тут, осьдечки по обіді, й сестра старша на поріг. І відразу до згорточка прошкує – прочула, що Марія подарувала їй небожа. Приказує все: “Викохаєш, сестро, синочка – на старість знатимеш, від кого помочі дожидати”.

Марія збентежилася, бо знала, що у сестри заздрісні очі...

Перша безсонна ніч не забарилася, мов десь очікувала в засідці. Не стуляє дитина очей всеньку ніч. Груди в Марії від молока розперло, стали вони тугі, неначе каменюки, гострі шпички вп’ялися в серце. А воно, манюсеньке, від пиптика навіть губи відвертає.

Зацвіркає трохи силоміць, розмаже по губах молоко – на тому й трималося життя немовляти.

Через тиждень звелась дитина ні на що: від гарного тільця лишилися лише кісточки та чорна, мов земля, шкірочка. Так і звисає звідусіль лахміттям.

Усім своїм нутром жінка відчула: ось-ось має піти від неї синочок у дорогу, звідки ще ніколи ніхто не повертався назад.

За віщо ж така кара? Чим я прогнівила Бога? – плакала Марія.

На хвилинку заспокоїла дитину. Засвітила каганець, і неяскраве світло наполохало темряву, примусило її сховатися у потаємний закапелок. Поставила вогник на ледь випуклу поверхню скрині, і, мов підкошена гострою косою трава, впала коліньми на чисто змазану червоною глиною долівку. Очі, повні сліз і невгамовних благань, звела на ікону, причепурену вишитим двоколірною заполоччю рушником та засушеними васильками, що вткнула ще на минулу Зелену неділю.

Довго молилася, бідолашна, довго била поклони, витираючи сльози, що ручаїлися по змарнілому обличчю. Останні сили, здавалося, залишили її. І раптом відчула, що кудись провалюється. Темрява, вітер у вухах висвистує... Сон то був, чи видіння? Хто його знає...

Побачила раптом себе посеред поля. Обабіч колоситься хлібний лан. Скільки того погляду стачає – пшениця. Вусаті, мов козаки-запорожці, колоски аж просяться до рук, аби їх погладили та попестили...

Раптом з пшениці вибрела охайно вбрана жінка. Світлі, як небо напровесні, очі, чорна туга коса звисає долу. У руках незнайомка тримає букет польових квітів. Розпізнала з-поміж них свої улюблені ромашки, волошки, а ще, здається, сокирки... Привіталася Марія за звичкою перша. І вклонилась незнайомій низько.

Не нуртуй свого серця, молодице, - розкрилися її вуста, з яких нечутно полилися гарні, мов у пісні, слова. – Не марнуй дорогоцінного часу. Дивися: ось-ось благословлятиметься на ранок . Зарожевіли й хмари на обрії. Йти ж хутчіш додому, нарви з трьох городів по жменьці огудиння та звари. Гарно викупай у ньому сина, перехрести тричі, молитвою розжени всякі напасті і, щоб ніхто не бачив, однеси ту брудну воду та вилий на перехрестя. Зробиш добру справу – і мовчи. Нікому про це не хвалися.

Пообіцяла все зробити саме так.

... Михайлик дихав часто й важко. Стогнав та пхикав спросоння. Перехрестила його й себе – і з хати мерщій.

Босі ноги струшували зі споришу холодну росу, від чого вони ніби отерпли. Спершу смикнула огудиння в Марфи, опісля перебігла на тітки Химки город, а ще знала де ростуть овочі в баби Ониськи. І там смикнула. У пелену стоптала.

... Підкидала в піч сяке-таке дрюччя. Сердилася, що воно довго не розгорається, а тільки сичить та каптюжить. Аж ось посміхнувся яскравий живий вогонь, загуготіло полум’ям у комині. Жаром обдало Маріїне обличчя.

Нарешті покришка на горшку загарцювала в шаленому танці, зашкварчали жаринки, на які вихлюпнулася через вінця вода. Залила принесене бадилля.

Слава Богові, готовий купель! Обмила маленького. А йому, бач, сподобалося. Мов води в рота набрало, тільки сопе задоволено.

Поспіхом віднесла купіль на перехрестя, вилила. І чужими обніжками, навпростець, щоб швидше, подалася додому.

Дві ночі потому повторювала таку саму процедуру.

А незнайомка не забарилася із візитом. Взяла на руки Михайлика, поцілувала:

– Ну, чого засумувала? Наша взяла! Злі духи, бачиш, задкують. Та щоб вони не повернулися вдруге, одягни на маленького ось цей хрестик.

– Усе, усе зроблю, як скажете, добра моя помічнице...

З того дня дитина мов вдруге народилася. Чорна шкірка стала злазить з ручок, ніжок, тільця. Натомість з’явилася нова, біла, як вовна.

Візьме Марія сина на руки, а він уже й шукає руками пазуху. Припаде до теплих материнських грудей і жадібно всмоктує в себе життєдайний еліксир.

Через місяць похрестили малюка, як і годиться...

Поруч хати вткнула вишеньку. Росте вона, підростає й Михайло. Допитливе таке хлопча, падке до знань. Усеньку б ніч читав...

Закінчив десятирічку на “відмінно”. Однокласники його – хто куди подалися. А в Михайла свій задум. Не такий, як у всіх. Все не наважувався зізнатися навіть рідній матері. Зрештою не витримав:

– Маю бажання вступати до духовної семінарії...

Не перечила. Поблагословила в далеку дорогу. І дуже зраділа, коли він успішно скінчив навчання.

Нині Михайло має прихід. І Марія подалася за ним у сусіднє село, бо немолода вже. Допомагає синові в усьому. Не сама, звичайно, а з двома вже дорослими онуками...

... Коли Марія молиться, то здається, що не Божа Мати з ікони дивиться на неї, а та жінка, яку колись, кілька десятків років тому зустріла вона посеред поля. Одна доброта. Бач, щиро посміхається до неї...

Василь ГАЙДУК,

«ПЧ» №3/ 2004

Запись была опубликована: (ом) Пятница, 26 марта 2004 г. в 7:38
и размещена в разделе Спогади.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта