?> Живи, кринице доброти! | «ПостЧорнобиль»
 
 

«ПостЧорнобиль»

Газета Всеукраїнської Спілки ліквідаторів-інвалідів "Чорнобиль-86". Всеукраїнський часопис для інвалідів Чорнобиля, ліквідаторів, чорнобилян.
31.01.2005, рубрика "Творче свічадо"

Володимир Капустин. "Живи, кринице доброти!"

Ім’я його – Володимир

У Тамбові в родині Миколи - коваля заводу, було три сини славні, високі, як ясені: Семен, Іван, Федір. І всі три закохались у небо, і закінчили вище військове училище.
Семен Миколайович Капустін добровольцем пішов на захист народної республіки Іспанії.

А коли почалася Велика Вітчизняна війна, злетіли на штурмовиках у різних частинах брати. Билися до останнього. Старший Семен – командир ескадрильї згорів у небі над Хельсінськими лісами. Не повернулися і його брати Іван та Федір – пропали без вісті.

Мати поета Галина з перших днів, як лікар пішла в армію. Працювала у польовому шпиталі, що знаходився неподалік штабу генерала Петрова.
Володимир Семенович розповідає про це: „Тричі німці брали місто Моздок. І тричі вивозили шпиталь і дітей військовослужбовців, в тому числі мене. А тоді ж комендантом міста був Петро Шелест. Виховувався на кухні військової частини. І тому вірш, „Не забудь мені” це шматочок автобіографії.

І тому мені, як журналісту і пісеннику, особлива близька армія, яка по суті врятувала мене – дитину і виховала бути сміливим, відкритим...”

Тому вірші на військову тематику не випадково.

Творчість Володимира Семеновича багатогранна. Крім поетичних збірок та книжок для дітей він видав дуже цікаву книжку художніх нарисів про авторів популярних українських пісень. Зараз вона стала бестселером. Тому в наступному році ми почнемо їх друкувати в нашій газеті.

Тож, знайомтесь з творчістю талановитого поета, а в житті доброзичливого, чуйного чоловіка ім’я якому – Володимир.

clip_image002

 Довідка: 

Капустін Володимир Семенович народився 1939 року в м. Полтаві. Закінчив Закарпатський технікум мистецтв (м. Ужгород), Вищу школу при ЦК КПРС, Московський державний університет, факультет журналістики. Поет, публіцист. Член НСПУ.

Видав збірки віршів „Горить багаття калинове” (1994). „Зажурився кіт” (для дітей, 2000). Працює спецкором в газеті Міністерства оборони України «Народна Армія», керує літ.-мистецькою студією „Срібні сурми” при цій газеті. Матеріали з історії укр. народних пісень публікував у Лондоні (газета „Українська думка”), у Франції та в різних часописах України. Продовжує створювати художні нариси про творців популярних українських пісень.

 Сопілка 

Бійці верталися додому,
Змужнілі в полум’ї війни.
Один із них мені, малому,
Сопілку дав із бузини.
Сопілка біла бузинова,
Напевно, не проста була:
На все життя до пісні й слова
Вона мені любов дала.

Батько мій
Батька кликало небо.
Вище хмар він літав.
У бою, наче лебідь,
Невідомо, де впав.
Як прийшла похоронка,
Дід мій мамі сказав:
– Чуєш, доню, Володька
Сиротою наш став.
А ні в мене, ні в мами
З батька знімка нема...
Нам кричить вечорами
Біла стінка німа.
То, здається, що в небі,
Як зоря зацвіта, –
Батько мій – сивий лебідь
Вічно в ньому літа.

 Моя Україна 

Степ від хліба золотий,
Далина орлина.
Край оцей коханий мій –
Рідна Україна.
З труб заводу виплива
З неба синь хмарина, –
Це моя ти трудова,
Рідна Україна.
Терикони, шахт копри,
У садах долина,
Над рікою явори –
Рідна Україна.
Наче музика луна
Мова солов’їна.
Це – кохана сторона,
Рідна Україна.
Гордо спів трембіт звучить,
Зве на Верховину.
Як за це нам не любить
Рідну Україну!
Моря Чорного прибій,
В берег б’є лавина,
Це – усе ти, краю мій,
Рідна Україна.
Крим від сонця весь сія,
Як роси краплина, –
Неповторна цем моя
Рідна Україна.

Рідна мова 

У природі цвіт калини,
Хоч не хоче, а згаса,
Тільки вічна є в людини
Це душі її краса.
А краса - не просто слово –
Це і вірність, доброта.
Це любов до краю й мови
Вічна, чиста і свята.
Можна все в житті стерпіти,
Навіть впасти в боротьбі.
Найстрашніша зрада в світі,
Коли зрадиш сам собі.
Хто забуде рідну мову –
Матері великий дар,
Буде він душею бідний –
Раб, потвора, яничар.
У природі цвіт калини,
Хоч не хоче, а згаса,
Тільки вічна є в людини –
Це душі її краса.

Пісня полонянки

Ой з-за гори крем’яної
Орли вилітали,
А до мене молодої
Старостів не слали.
Орли гнівно клекотали
Попід небесами,
Як мене в неволю гнали
Чужинці степами.
Гнали босу на світанні,
Як підбиту птаху, –
Вели мене на аркані
У криваву Кафу.
Ой ніколи не побачу
Ні батька, ні мами.
Я за ними іду, плачу
Гіркими сльозами.
Тому сонце вечорами,
Як згаса гаряче, –
Не росою, а сльозами
Степ широкий плаче.

У саду
Вслухаюсь в тишу вечорову,
Стою в задумі у саду.
Мені здається, що розмову
З далеким космосом веду.
У вічному небес просторі,
Де меж не має глибина,
Не просто звідти світять зорі,
А предків голос долина.
Та ллється музика з блакиті
На диво срібно-голуба.
У ній навік в єдине злиті
Небесна радість і журба.

 Летіли лебеді

Поволі в небі весняному
Понад поля, понад гаї,
Вночі і здалеку додому
Летіли лебеді мої.
Летіли лебеді, летіли,
Губили, мов не пір’я – жаль...
На став, неначе в пісні сіли,
Розбили крилами кришталь.
Як діти, накупались в ньому.
На берег вийшли із води.
Не біле пір’я – білу втому
Там залишили назавжди.
Як засвітилася на клені
Зоря з сльозинах золотих,
Взяли весни човни зелені
Красу і білу втому їх.
А як знялися, полетіли,
Бо йшов світанок до села, –
То там, де лебеді сиділи,
Калина біло зацвіла.

Пам’яті матері

В дворі пустім стоїть калина,
Як осінь тиха і сумна.
В печалі золотій хатина
Моєї мами мовчазна.
Шумить трава, неначе річка,
Листки колише осяйні.
Здається, не зоря, а свічка
Горить в притихлому вікні.
Та тужать тужно вечорами
Листки холодні яворів,
А я до мами, я до мами,
Неначе птах отой летів.
Не встиг... днем тихим калиновим
Із хати, з рідного села,
У білім човнику сосновім
У вічність мама відпливла.
А я летів, спішив до мами,
Хустину білу з міста віз...
Стою і плачу між горбками
Очима скорбними без сліз.

Чарівне зілля

Мені сказала моя мати:
– Мене не стане у селі,
Ти посади пучечок м’яти, –
Чарівне зіллячко землі.
Розбурхані вітри весняні
Несли задуму і тепло,
Згадав слова твої останні
Та й повернувся у село.
Ніхто не вийшов зустрічати.
Не стало матері в селі.
Я посадив пучечок м’яти, –
Чарівне зіллячко землі.
Як щемко, гірко біля хати
Пропах весь м’ятою садок.
Шепоче м’ята, ніби мати:
– Як добре, що прийшов синок...
Ой, рута - м’ята не забута,
Торкнулась скронь моїх зима.
То, як скажіть мені тут бути –
Є м’ята – матері нема!
Моє минуло літо русе, –
Так клен жаліється комусь
Прости мені, моя матусе,
Що я так пізно повернувсь.

Хто ми?

Багаті є і є голодні,
І Правда нищиться свята.
Як і Сосюра, так сьогодні
Кажу: - Чи є у нас мета?
О, ні! Її у нас немає.
Ми - у брехні, в полоні чвар.
Мене, Вкраїну розпинає
Грабіжник, зайда, яничар.
Із піною у роті цвенька
Якась з багнюки бузина.
Мою Вкраїну і Шевченка
Все брудом облива вона.
Ми - раби... Може, ідіоти?
Все слухаєм та мовчимо,
Бо на словах лиш патріоти, –
Самі впряглись в чуже ярмо.
Багаті є і є голодні,
І Правда знищена свята.
До всіх звертаюся сьогодні:
Хто ми? Чи є у нас мета?

Державним грабіжникам

А мій народ вже вам не сіра маса, –
Доволі натерпівсь знущань і мук.
Нам мало слова гнівного Тараса, –
Потрібні вже і Гонта й Кармелюк!

* * *

Мене думка ятрить невесела,
Бо настала печальна пора:
То не просто зникають в нас села, –
Україна моя вимира!
Однак моїй Вкраїні не померти:
Грабіжників чека вже ешафот.
Приходять і відходять президенти, –
Та вічно залишається народ.
І буде Наша Україна,
І переможе Наш Народ.
Нас не поставить на коліна
Орда кучмістів і заброд!

clip_image004

ПЕЛЮСТКИ

Дитинством пахне материнка,
Подвірям рідним – деревій,
Бо кожна квітка і травинка –
Це ти, коханий краю мій.

ххх

Як тихе небо вечорове,
Як ніжні мамині слова,
Горить багаття калинове,
Мені світ білий осява.

ххх

Коли зайду до гаю,
Із ним зливаюсь сам.
Природа мого краю, –
Душі моєї храм.

ххх

Літа летять, летять димами
Та й тануть в синій далині.
Ми молоді, допоки в мами
Не гасне вогник у вікні.

ххх

Далина така тривожна.
І така сьогодні ти.
Утекти від когось можна,
А від себе не втекти.

ххх

Такий облудний білий світ,
Весь від брехні, від зла зігнувся.
У мене серце – динаміт,
Боюсь, не втримаюсь – зірвуся!

ххх

Ми ще не держава, а руїна.
Нас пече, ятрить чорнобильська біда.
Полинами плаче Україна,
Подорожники до рани приклада,

ххх

Стає все жити важче й важче,
Від цього добрі люди – злі.
Якщо не вірити у краще,
Навіщо жити на землі!

ххх

Щоб жили в мирі я і ти,
Під рідним небом України,
Живи, кринице доброти,
У серці кожної людини.

Підготував сторінку
Анатолій КОЛЯДІН

Надруковано «ПЧ» № 1(13) січень 2005

Запись была опубликована: (ом) Понедельник, 31 января 2005 г. в 19:10
и размещена в разделе Творче свічадо.
Вы можете следить за ответами к этой публикации через ленту RSS 2.0.
Вы можете оставить ответ или trackback с вашего сайта.

Оставить комментарий

 

Полный анализ сайта